За вагомий особистий внесок у розвиток конституційних засад української державності, багаторічну сумлінну пра­цю, високий професіоналізм у захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009). За видатні заслуги у законотворчій, судовій та правозастосовній діяльності відзначений премією імені Ярослава Мудрого (2006). В.В. Онопенко – чи не єдиний з представників судової системи незалежної України, кому судилося піднятися на найвищі орбіти одразу трьох гілок державної влади – окрім, власне, судової, ще й виконавчої та законодавчої. Голова Верховного Суду України 1994–2002 рр. Віталій Федорович Бойко лаконічно та водночас влучно охарактеризував Василя Васильовича Онопенка як «державного діяча нової формації, досвідченого політика, висококваліфікованого правознавця і справжнього патріота суддівсь­кої справи». Сходження В.В. Онопенка на державні вершини розпочиналося з великого подільського села Великі Крушлинці Вінницького району Вінницької області, де він народився 10 квітня 1949 р. Дорога у юриспруденцію не була прямою – після закінчення школи В.В. Онопенко обрав технічну спеціальність – «Телевізійна техніка і радіоремонтний зв’язок» у Львівському електротехнікумі зв’язку, де навчався у 1965–1969 рр. А вже під час строкової служби в армії прийшло рішення присвятити себе юриспруденції, тому доля й привела учорашнього солдата до стін Харківського юридичного інституту, який він закінчив у 1975 р. з відзнакою, що давало можливість зайнятися науковою діяльністю у юридичній галузі. Та так склались життєві обставини, що замість прогнозованого навчання в аспірантурі довелося розпочинати суддівську кар’єру з самих низів — стажистом у Вінницькому та Літинському районних народних судах, народним суддею Літинського районного народного суду Вінницької області, а з 1981 р. – головою цієї установи. І тут кар’єра його була стрімкою: вже 1981 р. його призначили заступником голови Чернівецького обласного суду, а через чотири роки, у 1985 р., Василь Васильович сягнув вінця суддівської кар’єри в УРСР – став суддею Верховного Суду республіки. Здобута Україною незалежність відкрила перед В.В. Онопенком двері однієї з найвищих посад юриспруденції у виконавчій владі: йому довірили посаду заступника міністра юстиції України, а з жовтня 1992 р. – посаду міністра юстиції України. Саме у цей час В.В. Онопенку довелося пройти іспит на моральну і політичну принциповість: 1995 р. він подав у відставку з поста міністра на знак незгоди із політикою тодішнього найвищого керівництва держави. Скориставшись з нових демократичних надбань молодої держави, Василь Васильович водночас зайнявся партійно-політичною діяльністю і в цей час він утворив, очолив і вивів на парламентський рівень Соціал-демократичну партію України (об’єднану). Окремою сторінкою трудової біографії Василя Онопенка є період законотворчої діяльності як народного депутата України ІІІ–V скликань. Очолював Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, був членом Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя. Працюючи у Верховній Раді України, особливу увагу приділяв забезпеченню дотримання конституційних засад здійснення правосуддя, активно підтримував позицію Верховного Суду України щодо утвердження незалежності суддів, зокрема в частині неприпустимості втручання через депутатські запити і звернення у розгляд суддями конкретних судових справ. Очолюваний В.В. Онопенком парламентський комітет був провідним у підготовці до прийняття Верховною Радою України низки важливих для судочинства законодавчих актів, зокрема Цивільного, Цивільного процесуального, Сімейного кодексів та Кодексу адміністративного судочинства України. На посаду судді Верховного Суду України він повернувся у 2002 р. з рішучим наміром очолити цей найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції. У 2006 р. В.В. Онопенко на конкурсній основі виграв вибори і рішенням пленуму Верховного Суду був обраний його Головою. На період головування Василя Васильовича припав один з найдраматичніших періодів так званої великої судової реформи.

Василь Васильович виступив разом з колективом Верховного Суду, за підтримки Ради суддів України, проти вибудовування судової системи під чиїсь приватні та олігархічні інтереси, підступних спроб «прихватизації» судової системи під виглядом її реформування. Його почули за кордоном, зокрема авторитетна Венеціанська комісія, яка своїми висновками фактично підтримала позицію Верховного Суду України, але В.В. Онопенка і його однодумців не почули у високих кабінетах на Банковій та Грушевського... Як наслідок, було знівельовано конституційний статус найвищого судового органу країни у системі судів загальної юрисдикції, необґрунтовано звужено його функції, істотно скорочено штат. Про це Василь Васильович привселюдно заявив навіть після прийняття 2010 р. Закону України «Про судоустрій та статус суддів», під час міжнародного круглого столу на тему «Роль Верховного Cуду в захисті прав людини на національному рівні», зініційованого ним у рамках головування України в Комітеті міністрів Ради Європи. Приділяючи увагу також вирішенню внутрішніх проблеми колективу Верховного Суду, В.В. Онопенко домігся того, що саме за його головування у Суді не залишилося безквартирних суддів і таких, хто не був забезпечениий службовим автотранспортом. На його долю також випав завершальний період реконструкції Кловського палацу, що став справжнім палацом правосуддя, представницькою резиденцією Верховного Суду України.

Після закінчення терміну головування В.В. Онопенку, єдиному з усіх попередніх післявоєнних голів Верховного Суду республіки, судилося продовжити працювати суддею Цивільної палати Верховного Суду України. Через два роки, на початку 2013 р., колектив суддів Верховного Суду висунув його кандидатом у члени Ради суддів України, а вже, власне, члени новообраної ХІ з’їздом суддів Ради на першому ж організаційному засіданні обрали його своїм головою. З 1994 р. є суддею вищого кваліфікаційного класу. В різні роки В.В. Онопенко входив до складу Вищої ради юстиції (2000–2011), Конституційної комісії (1994–1996), Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю (1993–1996), Ради роботи з кадрами при Президентові України (1995–1997), Комісії з розробки концепції судово-правової реформи, національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (2005–2010) тощо. Роки свого професійного становлення В.В. Онопенко висвітлив на тлі тих історичних подій у книгах «Знаю як» та «Мені судилося». Він – автор понад 100 наукових і публіцистичних праць. В особистому житті доля винагородила Василя Васильовича міцною сім’єю: разом з дружиною Ларисою Георгіївною виростили двох доньок, виховують семеро онуків.