Життєвий шлях Олексія Сергійовича Одинця — це розповідь про вчителя історії, артиста, асистента режисера та режисера-постановника в одній особі. Він є першим в Україні режисером, який почав знімати в жанрі документального відео, завдяки йому в історії телебачення України з’явився термін «відеофільм». Сьогодні учні Олексія Сергійовича працюють по всій Україні, користуючись уроками талановитого майстра. Народився 24 березня 1929 р. у Києві в родині науковця Сергія Івановича Одинця (загинув у концтаборах, посмертно реабілітований). Першу вищу освіту здобув у Він­ницькому державному педагогічному університеті ім. М. Коцюбинського за фахом вчителя історії. У 1951 р. розпочав роботу за спеціальністю, однак мрія про творчу професію не давала спокою: ще у студентські роки Олексій Сергійович почав розвивати акторський талант. У 1954 р. зробив рішучий крок — поїхав вступати до Школи-студії МХАТ СРСР імені В. І. Немиро­вича-Данченка та успішно пройшов конкурс (80 осіб на місце). З 1958 до 1973 рр. працював актором, згодом — асистентом режисера Київського театру імені Лесі Українки. Перший режисерський успіх О. С. Одинця відбувся у 1966 р., після поставленого ним урочистого відкриття меморіалу на місці колишнього Дарницького концтабору радянських військовополонених 1941 р. З того часу поєднував роботу в теат­рі та на Київській телестудії, до штату якої перейшов працювати у 1973 р. На телестудії працював над підготовкою власних телевистав і до кінця 80-х рр. отримав вищу режисерську категорію. Як головний режисер студії О. С. Одинець завжди брав на себе найвідповідальніші завдання, розробляв методологію показів, методологію роботи режисерсько-операторських груп, особливо за умов багатокамерності. На телебаченні України та Радянського Союзу багато чого зробив уперше. Зокрема, розробив технологію нового показу урочистостей у Києві за участі 4 пересувних телестанцій (ПТС) — 16 телекамер, у 1981 р. для відкриття меморіалу та зустрічі Брежнєва і супроводу його по Києву організував і забезпечив творчу роботу 7 ПТС, що дало змогу транслювати подію на весь світ. Після декількох власних відеофільмів Олексій Сергійович перейшов на посаду головного режисера головної редакції пропаганди УТ (в незалежній Україні — творче об’єднання «Громада»). На цій посаді йому вдалося вперше в історії телебачення України відкрити шлях на екран релігійним трансляційним програмам, за що він був нагороджений орденом преподобного Нестора Літописця. З 1977 р. працює зі студентами Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, нині є професором кафедри режисури телебачення. Крім роботи в університеті, Олексій Сергійович читав лекції в Укртелерадіоінституті Держтелерадіо України, провів безліч майстер-класів на фестивалях. Фільми режисера-постановника О.?Одинця «Не питай, за ким сумує дзвін», «Симфонія Закарпаття», «Легенди Синевиру» — лауреати ряду міжнародних конкурсів, він є автором двох підручників для студентів екранних мистецтв, численних наукових статей. Життєве кредо Олексія Сергійовича можна було б визначити як прагнення бути професіоналом у всьому, що робиш, та для своєї справи віддати всі сили, без краплі жалю до себе. Судячи з власного досвіду, педагог Олексій Одинець прививає своїм учням думку, що він не вчить їх режисурі, а допомагає навчитися.