Український військовий та науковець Михайло Олексійович Лопатін у період Карибської кризи виконував спеціальне урядове завдання на острові Куба. У перші роки незалежності України обіймав найвищі керівні посади у військах ППО України. Нині входить до складу керівних органів Організації ветеранів України. Народився 1 липня 1940 р. у с. Свобода Могильовської області (Білорусь). Після школи мав твердий намір здобути військову професію, хоча батьки були проти — лихоліття війни принесло у родину горе. І все ж обрав Даугавпілське військове авіаційне училище, яке закінчив у 1961 р. за спеціальністю «Технік з радіочастотного обладнання літаків Ту 16, Ту 22». Михайло Лопатін вважає училище школою мужності, де панував принцип «Не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо». У зв’язку із різким скороченням авіації на користь ракетної зброї був призначений офіцером наведення зенітно-ракетного комплексу (ЗРК) дивізіону С 75. Нову спеціальність, яка вважається найскладнішою, освоїв за місцем служби під керівництвом офіцерів дивізіону. У 1962–1965 рр. брав участь у військово-стратегічній операції «Анадир» з надання допомоги Кубинському народові, обіймав посаду старшого техніка батареї зенітного ракетного дивізіону. Операція проходила в умовах особливої секретності. Після передачі техніки надавав допомогу у підготовці фахівців. Нагороджений медаллю «За відвагу», почесною грамотою міністра революційних збройних сил Республіки Куба. За час операції «Анадир» М. О. Лопатін зробив висновок: ядерна зброя не повинна бути засобом війни. У такій війні не буде ні переможців, ні переможених; ця зброя може бути стримуючим фактором. У 1970 р. закінчив із відзнакою Мінське вище інженерне зенітно-ракетне училище. Проходив службу на посадах: заступника командира і командира зенітно-ракетного дивізіону (Херсон, ЗРК С 200, С 75), начальника штабу зенітно-ракетного полку і зенітно-ракетної бригади (Кишинів), командира зенітно-ракетної бригади (Миколаїв), начальника відділу бойової підготовки ЗРВ 8-ї окремої армії ППО, заступника командира корпусу (Ростов-на-Дону), командира дивізії (Васильків), командира корпусу (Дніпропетровськ,) начальника штабу 8-ї ОА ППО (Київ). У 1989 р. призначений командувачем цієї армії. Михайло Лопатін забезпечував безпеку прильоту і охорону чергових літака і вертольота на період відпустки Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова у серпні 1989–1991 рр. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила незалежність України. 28 серпня відбулася нарада за участю командувачів військовими об’єднаннями і великої депутатської групи з розгляду питання про становлення Збройних Сил України. Михайло Лопатін вирішив продов­жити службу в Україні та 18 січня 1992 р. прийняв сам і привів підлеглі війська до присяги на вір­ність Українському народові. З 1992 р. — командувач військ ППО України. У 1995 р. призначений командувачем ВПС і ППО України. Не погоджуючись зі зміненою Програмою будівництва ЗС України написав рапорт на ім’я Президента України про звільнення з посади. Не залишився байдужим до справ у Збройних Силах, особливо у військах ППО. Працював першим заступником голови правління ВАТ «Спец-Авіа» з обслуговування сільськогосподарських підприємств України. Нині — активний громадський діяч, голова Української спілки воїнів-інтернаціоналістів — «кубинців». Вважає, що захищати свою незалежність потрібно самим, не сподіваючись ні на НАТО, ні на ОБСЄ. Нагороджений 5 орденами та 40 медалями. Серед них орден «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» III та II ступенів, Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР.