Василь Онопенко захопився правом в армії. Отож після служби, залишивши Вінницький політех-нічний, вступив до Харківського юридичного інституту імені Ф. Е. Дзержинського. Престижний навчальний заклад закінчив з відзнакою. Василю Онопенку запропонували роботу в цьому інституті на кафедрі цивільного права, але за сімейними обставинами він змушений був повернутися на Вінниччину.
У 1975–1976 рр. працював стажистом Літинського районного суду Вінницької області.
Протягом 1976–1981 рр. – народний суддя, голова Літинського районного суду Вінницької області.
З 1981 по 1985 р. обіймав посаду заступника голови Чернівецького обласного суду.
Протягом 1985–1991 рр. працював суддею Верховного Суду України (цивільна колегія).
З 1991 по 1992 р. – заступник міністра юстиції України з питань законодавства.
З 1992 по 1995 р. – міністр юстиції України.
Василь Онопенко – народний депутат України ІІІ, ІV, V скликань.
У третьому скликанні (з липня 1998 р.) очолював підкомітет з питань законотворчості, систематизації законодавства України та узгодження його з міжнародним правом Комітету Верховної Ради з питань правової реформи.
У травні 2000 р. обраний членом Вищої Ради юстиції України.
З травня 2002 р. очолював Комітет з питань правової політики. За час роботи у Верховній Раді підготував понад 150 законопроектів, серед них – про судовий устрій, про відшкодування державою втрат громадян, заподіяних недобросовісною діяльністю довірчих товариств, про внесення змін і доповнень до Закону України ''Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності'', ''Про поширення статусу держслужбовця на учителів і медиків'', ''Про поширення загального стажу на осіб, які відбувають покарання''; щодо скорочення термінів утримання під вартою і застосування арешту лише судом; зміни до законодавства про місцеве самоврядування.
Василь Онопенко очолював тимчасову підкомісію з розроблення проектів Цивільного кодексу; кодексу Адміністративного судочинства; про зняття депутатської недоторканності з депутатів місцевих рад; про доступ до судових рішень; про закони та законодавчу діяльність; про тимчасовий порядок фінансування судової влади та ін.
У 1994 р. В. Онопенко створив і очолив Партію прав людини. З 1996 р. – голова СДПУ (о). З жовтня 1998 р. і до вересня 2006 р. – голова Української соціал-демократичної партії.
29 вересня 2006 р. В. Онопенко обраний Головою Верховного суду України.
Василь Онопенко – автор понад 100 наукових праць, книги ''Знаю як'' (1998).
Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук – захистив кандидатську дисертацію ''Актуальні проблеми кодифікації цивільного законодавства''.
Василь Онопенко належить до нової генерації державних діячів, тих, кому будувати майбутнє України. У нього для цього є всі дані: професіоналізм, досвід, принциповість, порядність, чесність і дотримання слова. Він єдиний міністр у новітній історії України, який з власної ініціативи подав у відставку, протестуючи проти беззаконня, антинародної політики правлячого режиму, незгода з курсом Президента Л. Д. Кучми.
Одружений. Має двох доньок та трьох онуків.
Життєве кредо: ''Прощати і тримати удари'', ''Закон має бути однаковим для всіх – без винятків і привілеїв''.
Виступ у Верховній Раді України