Серед представників третьої влади, як іноді називають судову систему, є справді непересічні, легендарні особистості. Почасти їхня доля не була встелена рожевими трояндами, багато що з минулого лишило глибокі рубці на серці. Та все своє свідоме життя присвятили беззастережному служінню його величності Закону. Їхні імена, незважаючи на плин часу, згадуються з великою повагою й пошаною. Один з таких визнаних служителів Феміди — екс-голова Печерського райсуду столиці Микола Іванович Замковенко. Народився 17 лютого 1950 р. у м. Катеринопіль Черкаської області. Закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював народним суддею, юрисконсультом, адвокатом. З жовтня 1994 р. по липень 2001 р. — суддя, а з червня 1998 р. по липень 2001 р. — голова Печерського районного суду м. Києва. У квітні 2002 р. балотувався до Верховної Ради України як самовисуванець по 223 виборчому округу Києва, здобув четверте місце з понад 20 кандидатів. З 25 травня 2006 до 23 листопада 2007 рр. — народний депутат України V скликання від Блоку Юлії Тимошенко. На час виборів тимчасово не працював, безпартійний. Входив до складу Комітету Верховної Ради з питань правосуддя. Очолювати Печерський суд Миколі Замковенку випало в непростий для України час, на зламі гучних суспільно-політичних подій, в епоху становлення складних демократичних процесів, утвердження Конституції. Саме Печерський суд став напруженим перехрестям, де зіштовхувалися пристрасті, амбіції, інтереси, погляди багатьох людей — відомих політиків, міністрів, депутатів, бізнесменів і, звичайно, простих громадян, кожен з яких шукав у стінах суду справедливості і захисту своїх прав. Під керівництвом Миколи Івановича суд став своєрідним майданчиком, де вперше в історії українського судочинства проходили апробацію норми вітчизняного конституційного права, а також застосовувалися положення міжнародного та європейського права. Закладалися основи сучасного судочинства, з урахуванням досвіду колег з країн із розвиненою демократією й усталеною судовою системою. Розглянуто цілу низку справ до створеної у 1997 р. Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів та ряду окружних виборчкомів. Печерський суд перетворився на майже цілодобово працюючу інстанцію, через яку пройшли сотні звернень і скарг на дії ЦВК та окружних комісій, оскільки за тодішніми правилами згідно Закону про вибори висуванцями можна було стати як по мажоритарних округах, так і за списками. Миколі Замковенку і суддям доводилося працювати по 16–18 годин на добу, всі справи було розглянуто об’єктивно, по суті, у стислі терміни. Чи не першим із суддівського корпусу Микола Іванович кинув виклик органам прокуратури. До нього практично ніхто не наважувався протидіяти ГПУ, слухняно погоджуючись з усім, що висувала і на чому наполягала вища наглядова інстанція. Але коли один із заступників генерального прокурора відмовився визнавати потерпілою матір трагічно загиблого журналіста «Української правди» Георгія Гонгадзе, голова Печерського суду однозначно став на захист її законних прав. ГПУ вимушена була погодитися з вердиктом, надавши Лесі Гонгадзе статус потерпілої по справі загибелі сина. Наступним показовим прикладом є звернення до суду відомого громадського політичного об’єднання з позовом про відкликання деяких членів через утрату зв’язків з партією. Хоча питання було суто внутрішньополітичне, не залежне від Феміди, голова суду вирішив особисто розглядати позовну заяву. Детально вивчив усі обставини, опитав багатьох активістів, виявивши тих, хто заради власних, кар’єрних інтересів порвав з об’єднанням. При цьому — що важливо — Микола Замковенко спирався на положення Конституції України як на норму прямої дії. Прямолінійний, самостійний, рішучий, голова Печерського суду не побоявся прийняти до розгляду також скаргу народних депутатів на неконституційні дії тодішнього голови Верховної Ради та його заступника. Безпрецедентне звернення було задоволено, хоча високопосадовці, на яких скаржилися обранці, не приховували своє невдоволення. Втім, це було не перше і, на жаль, не останнє «попередження» принциповому й безкомпромісному служителю Феміди. На Миколу Замковенка двічі було здійснено спроби замаху. Зважаючи на реальність загроз, голові суду та його родині було надано цілодобову охорону. Щоправда, через певний час Микола Іванович мав нагоду пересвідчитися, що охоронці не стільки оберігали його від злочинних посягань, скільки… документували те, що він робить, де буває, з ким зустрічається. Однак Микола Іванович не давав навіть найменшого приводу засумніватися в чесності і порядності. А ще — у своїй сміливості. Розглядав карні справи з авторитетними у кримінальному світі фігурантами, зокрема, лідером одного з бандитських формувань столиці Борисом Савлоховим. Саме Микола Замковенко оголосив «Савлосі», який наводив жах на киян та гостей міста зухвалістю й безкарністю, вирок — 7 років позбавлення волі за здирництво і бійку в казино. Гучною справою, яку теж особисто розглядав голова Печерського суду, стало рішення звільнити з-під варти Юлію Тимошенко, екс-віце-прем’єра України і лідера партії «Батьківщина». У 2001 р. проти неї були порушені кримінальні справи по обвинуваченню у дачі хабара колишньому прем’єру Павлу Лазаренку, контрабанді російського газу, службовій підробці та ухиленні від сплати податків в особливо великих розмірах під час керівництва компанією ЄЕСУ. Уважно вивчивши обставини справи і переконавшись у недостатній доказовій базі, наявності процесуальних порушень, допущених стороною обвинувачення, Микола Замковенко знову пішов на неординарний крок — задовольнив скаргу адвоката Тимошенко щодо її арешту і звільнив Юлію Володимирівну із СІЗО. Недоброзичливці одразу ж розпустили плітки нібито про фантастичний гонорар — спочатку в 1 млн доларів, а потім в 3 млн. Голова Печерського суду чутки сприймав спокійно, стверджуючи, що прийняв єдино вірне, виважене рішення, яке відповідало принципам верховенства права, керувався Європейською конвенцією з прав людини, зокрема презумпцією невинуватості. Адже якби йшлося про якісь гроші, факт обов’язково б задокументували ті, кого приставили його охороняти. Через багато років Микола Іванович розповість, що тоді йому з високих кабінетів пропонували цинічну джентльменську угоду: він залишає Тимошенко під вартою, а його натомість призначають на високу посаду в Апеляційному, а згодом і у Верховному суді. Зухвалу пропозицію відхилив: «Я своїм прізвищем не торгую. Зроблю так, як підказують совість і закон». Прокуратура м. Києва порушила кримінальну справу, інкримінувавши звинувачення аж до зловживання службовим становищем і халатності. Згодом не забарилися й президентські укази про звільнення з посади судді і голови суду. Микола Іванович гідно витримав удари долі, не зламався, не втік — відчував за собою правду. У 2006 р. Миколу Замковенка обрано народним депутатом від Блоку Юлії Тимошенко. Але пробув у парламенті лише півтора року. Зрозумів, що політична стезя — чужа. Не звик бездумно підкорятися чиїмось командам, від кого б вони не лунали. Надійні тили для Миколи Івановича — родина. Дружина і сини — теж юристи — розуміють, підтримують, дають розраду. Попри усе, радіє життю, сім’ї, справжнім друзям. Любить поратися з дружиною у садку, на городі, вирощує гарні квіти. Не розучився цінувати красу, милуватися природою. Багато читає. На запитання, як зберегти гарну форму, усміхається: «Вести правильний спосіб життя, не мати поганих звичок і ніколи нікому не заздрити». Орденом та іншими відзнаками ніколи не хизувався. «Моя мантія нічим не заплямована, перед дітьми не соромно. Це, мабуть, найважливіше за все інше», — вважає Микола Іванович.