СТВОРЮЄМО ЦІННІСТЬ


Житомирська земля здавна відома як один із центрів формування української нації. Її історія не поступається Києву та Чернігову, однак притаманна їй поліетнічна культурна своєрідність, що об’єднала українців з поляками, чехами, німцями, росіянами, білорусами, євреями, робить її особливою серед інших українських земель. Давні культурні традиції та досвід міжетнічного спілкування створили підґрунтя для виховання нової генерації українців, яка зробила значний внесок у подальший розвиток українського суспільства та культури. Однак це було б неможливо без Житомирського державного університету імені Івана Франка, що акумулював у собі давні традиції та найновіші досягнення, повернувши рідному краю славу одного з найпотужніших центрів українського духовного життя. Історія Житомирського державного університету імені Івана Франка міцно пов’язана з історією Житомирської першої чоловічої гімназії, на базі якої 1919 року було відкрито вчительський інститут. Зберігши своєрідність духовної атмосфери, яка панувала у стінах гімназії, її традиції, Інститут перебрав на себе ту визначну роль, яку відігравала гімназія у громадському, культурному житті міста. Перша чоловіча гімназія, відкрита 1833 року, була одним із найстаріших середніх навчальних закладів Правобережжя. Не випадково дата її заснування близька до року заснування Київського університету Св. Володимира, адже обидва навчальні заклади були створені на базі ліквідованого після поразки польського повстання 1831 року Кременецького ліцею. Тому ця гімназія, маючи глибокі культурні та педагогічні традиції, була шанованою не лише на Волині, а й у сусідніх губерніях. Розміщено було гімназію на вулиці Малій Бердичівській, у дерев’яній будівлі, що належала Венцеславу Ганському, а згодом – його вдові Евеліні Ганській, що стала всесвітньовідомою, вразивши своїми листами серце Оноре де Бальзака. У середині 1850-х років нові власники спорудили замість дерев’яного будинку кам’яний, у якому гімназія містилася до 1862 року, поки для неї не звели окреме приміщення на вулиці Великій Бердичівській, де тепер розміщено центральний корпус університету. Як згадує гімназію один із її випускників – видатний вчений та державний діяч Іван Фещенко-Чопівський, це був «добре влаштований, вигідний будинок, у якому знаходилися приміщення 17 класів з більш ніж 800 хлопцями. В класах було по 45–55 учнів». Навчання в гімназії тривало 8 років (перший з них – у підготовчому класі). Етнічний склад учнів гімназії відбиває своєрідність регіону: 40 відсотків поляків, 10 – євреїв, ре- шта – українці та подекуди росіяни. Поруч з першою чоловічою гімназією, на вулиці Старожандармській, 1877 року було відкрито прогімназію, на базі якої через двадцять років організували другу чоловічу гімназію (нині це корпус природничого факультету). Ці гімназії тісно співпрацювали. Скажімо, вчитель 2-ї гімназії В. Коломойцев разом з учнями обох гімназій проводив спостереження, досліди на метеорологічній станції, відкритій при першій чоловічій гімназії. Результати спостережень регулярно надсилалися до метеорологічних обсерваторій при Київському університеті Святого Володимира і Новоросійському університеті. У першій чоловічій гімназії функціонував фізичний кабінет із понад 220 приладами та інструментами для дослідів, велика бібліотека, що налічувала понад 23 тисячі книг і постійно поповнювалася коштами гімназії та меценатів. В ієрархії керівних осіб гімназії перше місце посідав почесний попечитель закладу. Часи розквіту гімназії припадають на діяльність найславетнішого з них – Юзефа Ігнація Крашевського – відомого польського літератора та громадського діяча.

10




Його життя та діяльність вражають своєю багатогранністю: він написав майже шістсот томів романів і повістей, віршів, драм, літературно-критичних статей, праць з історії, етнографії, музикознавства. Його літературний хист високо оцінив Іван Франко. Визначальною рисою особистості Юзефа Крашевського було прагнення просвітництва. Вихований в атмосфері інтелектуалізму та мистецтва, він доклав багато зусиль до витворення такої атмосфери в гімназії, прагнув прищепити їй дух творчості, який завдяки його старанням запанував у Житомирі. Активізуючи культурне життя міста, Ю. Крашевський перш за все дбав про вихованців гімназії: кошти від продажу квитків на організовані ним концерти передавалися на підтримку малозабезпечених гімназистів. Таким учням він допомагав і особисто, купуючи одяг та книги. Завдяки попечительству Ю. Крашевського значно збільшилася бібліотека гімназії. Директорами гімназії були переважно викладачі грецької мови: І. Сорокін, Л. Омелянський (батько відомого академіка В. Омелянського), П. Сидоров, Ю. Антонюк. Усі вони залишили помітний слід в історії навчального закладу, адже разом з колегами створювали особливу ауру у громадському житті міста, яка сприяла появі і розвиткові багатьох починань у культурній і науковій сферах. Щодо вчительського колективу гімназії, то більшість його складали досвідчені педагоги, випускники вітчизняних та зарубіжних університетів. Серед них були й такі відомі науковці, як М. Трипольський, автор праць з історії Житомира, досліджень про життя та творчість Мелетія Смотрицького, історії Почаївського монастиря. Дослідник зберіг і науково описав Волинське рукописне Євангеліє – дорогоцінну пам’ятку ХVІ століття. Вчителем історії деякий час працював батько видатного композитора Б. Лятошинського – М. Лятошинський. Його колега – Я. Яроцький (також викладач історії) був одним із засновників Товариства дослідників Волині, що було зорганізоване 1900 року. Поштовхом до його створення став відкритий лист колишнього учня першої чоловічої гімназії М. Коробки, літературознавця і фольклориста, який на той час жив у Петербурзі, однак не поривав зв’язків з рідним краєм. Він, зокрема, писав: «Столиця не в силах все зробити за провінцію, остання повинна турбуватися за себе сама. Тільки тоді провінція перестане бути провінцією, коли культура наша і наука розвиватимуться не вшир, а вглиб. Було б бажано, аби культурні елементи нашого суспільства, ті, які є справжньою інтелігенцією краю, потурбувалися про його вивчення і тим виконали свій обов’язок перед людством». Цей заклик підтримали викладачі гімназії та її випускники. Товариство дослідників Волині було багатогалузевим: від вивчення геологічної будови, клімату, ґрунтів, рослинного і тваринного світу до історії, етнографії, економіки Волині. Дослідники товариства: С. Більський, С. Бржозовський, В. Кравченко, П. Тутковський, О. Фотинський, Я. Яроцький зробили великий внесок у вивчення регіону, регулярно друкуючи наукові праці краєзнавчої тематики. Загалом товариство залишило після себе 14 томів наукових праць. Особливо цінним надбанням товариства стали бібліотека та Волинський краєзнавчий музей, яким завідував Я. Яроцький. Краєзнавчі дослідження викладачі провадили й у самій гімназії, спонукаючи до них учнів. Хоч серед навчальних дисциплін і не було краєзнавства, однак у курсі географії були елементи знань про рідний край. Крім того, під керівництвом М. Кудрицького, що досліджував кліматичні особливості Житомирщини (зокрема, проблеми клімату і мікроклімату лісу, розподілу атмосферних опадів, гроз та граду, їхній вплив на господарську діяльність в умовах Полісся він узагальнив у монографії «Нові дані про вплив лісу на клімат»), велися спостереження за температурою повітря, атмосферним тиском, опадами, сонячним світлом тощо. Результати цих спостережень надсилались до Петербурга, у Миколаївську головну фізичну обсерваторію. Також краєзнавчий сенс мали прогулянки до лісу, де учні могли краще ознайомитися з природою, тваринним і рослинним світом рідного краю. Керівництво гімназії неодноразово влаштовувало екскурсії для ознайомлення гімназистів з пам’ятками давнини. Про рівень знань, які давала перша чоловіча гімназія, та роль, яку вона відіграла в розвиткові краю та Вітчизни в цілому, найкраще свідчать імена її вихованців, які уславили її у найрізноманітніших галузях.

11




Зокрема, випускником гімназії був геолог Готфрід Осов-ський, якому належить узагальнена праця «Геологічно-геогностичний нарис Волинської губернії»(1867 р.). Він відкрив кілька родовищ корисних копалин на Волині. Крім того, Готфрід Осовський був одним із ініціаторів заснування в Житомирі публічної бібліотеки. Наукове дослідження геології краю продовжив Павло Тутковський, видатний вчений-енциклопедист, геолог і етнограф, краєзнавець та географ, автор понад 1350 наукових праць, серед яких «З геології міста Житомира», «Стародавня добувна промисловість на Волині», «Зональність ландшафтів Волинської губернії». Павло Тутковський став одним із організаторів і перших академіків Всеукраїнської академії наук, фундатором Інституту геології та геологічного музею, розробником вітчизняної наукової термінології. У гімназії навчався і один із перших президентів (1922–28 рр.) Української академії наук Володимир Липський – природознавець, фахівець з ботанічної географії і створення ботанічних садів. Він відкрив і науково описав чотири нових для науки роди і понад 240 нових видів і внутрішньовидових таксонів вищих рослин. Ім’я ботаніка на різних континентах носять 56 видів флори судинних рослин. У галузі біології уславилися й інші випускники гімназії, зокрема ботанік Володимир Арциховський, який заклав початки спеціальної фізіології деревинних порід, розробляв питання стерилізуючої дії отрут на насіння, водного режиму деревинних порід, анатомічної будови саксаула тощо, та біолог Василь Омелянський, котрий, працюючи в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі, досліджував роль мікробів у колообігу речовин у природі, відкрив культури анаеробних бактерій, що переробляють клітковину з утворенням органічних кислот та водню. Крім того, у першій чоловічій гімназії навчалися доктор медицини, професор Ф. Букоємський, хімік М. Усанович, фізик Б. Шишковський, метеоролог О. Клосовський. Серед філологів-випускників першої чоловічої гімназії варто найперше згадати Миколу Дашкевича (1852–1908 рр.) та Костя Михальчука (1841–1914 рр.). Перший з них у часи колоніальної залежності України від Російської імперії переконливо довів самобутність та оригінальність новітньої української літератури, пов’язавши її розвиток з головними західноєвропейськими ідейними течіями та стилями. Другий – вперше здійснив систематичний опис українських говірок за єдиною програмою, визначив діалектне членування української мови, окреслив межі поширення трьох наріч – північного, південно-західного і південно-східного; підготував першу карту українських говорів; обґрунтував поділ діалектів на нові й старожитні; обґрунтував наддіалектний характер літературної мови. Біля входу у навчально-лабораторний корпус університету встановлено пам’ятну дошку з барельєфом науковця, який заклав основи української діалектології, що нині є одним із провідних напрямів



12




Поліському краї. Він успадкував матеріальну базу гімназії, її бібліотеку, музей, метеорологічну станцію. Спочатку інститут мав назву Волинського, а згодом Житомирського педагогічного. Організувати педагогічну раду – вищий керівний орган інституту – було доручено активному громадському діячеві, досвідченому працівникові народної освіти, відомому фольклористу-етнографу і знавцю української мови Петру Никандровичу Абрамовичу, який очолив раду і став першим директором (ректором) інституту. Основою педагогічного колективу стали вчені, які входили до складу Наукового товариства дослідників Волині. Це О. Фотинський – історик, автор праць з історії, Є. Ненадкевич – відомий знавець мов і літератур, який чимало зробив для всесвітньої шевченкіани, Є. Бражников, І. Смирнов, М. Яневич – досвідчені вчені-фахівці з педагогіки, мистецтвознавства, мовознавства. Серед перших викладачів інституту були відомий дослідник природи Полісся, фізик і метролог М. Кудрицький, який до 1901 року працював у Коростишівській учительській семінарії (там він написав книгу «Клімат Коростишева», яка на Паризькій все-світній виставці 1900 року одержала бронзову медаль), а також історики А. Іванівський і П. Жуковський, досвідчені математики П. Касьяненко і М. Михалевич, автор шкільного підручника з географії і краєзнавства П. Постоєв, диригент і знавець української музики М. Гайдай (відомий український фольклорист-музикознавець, збирач народних пісень, композитор і диригент хорових капел, організатор хорового співу в Україні, автор унікальної в історії української релігійної музики літургії на 12 голосів та музики до драми О. Олеся «Весняна казка», батько відомої народної артистки України Зої Гайдай). Також до складу викладачів були залучені С. Більський – дослідник поліських надр, геолог, М. Пучківський – фахівець з педагогічної психології, Ю. Бругер – зоолог, О. Поздняков – хімік і ботанік. А також до колективу педагогічного інституту приєдналися викладачі вчительських дворічних курсів: історик М. Лятошинський, математики С. Олійник та А. Олійниченко, літератор О. Ричков. Формуючи колектив, педагогічна рада зважала на поліетнічність краю, а тому враховувала те, що інститут готуватиме вчителів не лише для українських шкіл, але й для російських, польських, єврейських. Тому до викладацького складу активно залучалися фахівці, здатні читати лекції мовою національних груп регіону. Новостворений інститут склали словесно-історичний, фізико-математичний, природничо-географічний факультети, на перспективу педагогічна рада ухвалила створення дошкільного та позашкільного факультетів. Також було затверджено навчальні та робочі плани й програми, ухвалено викладати такі дисципліни: українську мову та літературу, російську мову й літературу, всесвітню літературу, методику рідної мови, математику (теоретичну арифметику, алгебру, геометрію, тригонометрію), методику арифметики й геометрії, фізику та її методику, космографію, історію України, всесвітню історію, методику історії, історію праці й робітничого руху, соціологію й політичну економію, методологію історії й джерелознавство, історію мистецтв, географію й її методику, природознавство (короткий курс хімії, мінералогію, ботаніку, зоологію), методику природознавства, історію трудової школи, шкільну гігієну, загальну педагогіку, педагогічне малювання, креслення, ручну працю, співи, музику й гімнастику. Навчання в інституті тривало чотири роки. Губернський відділ народної освіти на чолі з В. Ястр-жемським та громадськість Житомира всіма силами сприяли облаштуванню навчального закладу. Були виділені кошти на утримання інституту, зібрано в різних установах,


13




навчальпромисли в Троянові, деревообробне виробництво в Барашівці. Безумовно, найбільше своєю науковою славою Житомирський інститут народної освіти завдячує плідній дослідницькій роботі своїх викладачів. Зокрема, П. Абрамович був членом історичної секції ВУАН і за завданням Михайла Грушевського збирав матеріали до історії середньовічного Житомира та Волині. Однак цей талановитий науковець розділив долю багатьох своїх колег, зазнавши переслідувань НКВС. Його основні праці, які лишилися в рукописах, сьогодні зберігаються в ДАЖО. Працюючи в інституті, продовжував краєзнавчі дослідження О. Фотинський. У 20-х роках він організував історичний архів при Губархіві, завіду-вав історичним відділом Волинського науково-дослідного музею, розробив курс лекцій з історії України для студентів ІНО, підготував матеріал «Церковне землеволодіння на Волині й кошти по матеріалах римо-католицьких і уніатських ХVІІІ–ХІХ ст.», працював над темою «Історія Острозької єзуїтської колегії». На жаль, останні праці були втрачені і доля їх досі невідома. 1926 року викладачі інституту підготували і видали перший том «Записок Волинського інституту народної освіти імені Івана Франка», до якого увійшли краєзнавчі статті П. Абрамовича, Є. Ненадкевича, В. Скорохода. Цього ж року інститут почав проводити міжвузівські й республіканські наукові конференції. Викладачі інституту ініціювали та заохочували дослідницький пошук студентів. За участю гуртківців видавався бюлетень «Погода по Європі, Україні та Житомирському окрузі». Діяв літературний гурток, члени якого вивчали твори І. Франка, Т. Шевченка, Лесі Українки, студіювали літературний процес та проблеми української і зарубіжної літератури. Ці та інші заходи сприяли вихованню творчої наукової молоді, зокрема, тогочасними студентами інституту були відомі згодом етнографи К. Черв’як та Н. Дмитрук, які вивчали північну Житомирщину. Останній, зокрема, здійснив ґрунтовне соціально-економічне та історико-етнографічне дослідження села Дідковичі Коростенського району на Житомирщині, розробив «Схему топографічного вивчення села». Він зафіксував унікальний матеріал про характер соціально-побутових змін, зібрав відомості про історію села, виробничі явища, звичаєво-побутову культуру, народні знання та побут, громадське життя та звичаєве право. На основі зібраних матеріалів Никанор Дмитрук створив краєзнавчий музей у с. Дідковичі. Серед випускників природничо-географічного факультету 1926 року був В. Бондарчук, який під керівництвом професора С. Більського 1927 року опублікував свою першу наукову працю «Географічний нарис Коростенщини». Працюючи вчителем, він систематично брав участь у геологічних експедиціях. Зібраний таким чином матеріал став основою кандидатської дисертації, яку В. Бондарчук захистив 1930 року. А невдовзі – успішно захистив докторську. Перспективного вченого запросили викладати в Київському національному університеті, де він став одним з організаторів геологічного факультету, а з 1944 року упродовж семи років був ректором цього вузу. 1951 року за значний внесок у розвиток геології його обрали академіком АН України. Згодом В. Бондарчук працював заступником голови Ради Міністрів республіки, а з 1953 року очолив Інститут геологічних наук АН України. Науковий доробок В. Бондарчука більш ніж вагомий: йому належать понад 200 наукових праць, серед яких чимало фундаментальних монографій та кілька підручників, зокрема перший україномовний підручник із загальної геології. Хоча 1926 року Житомирський ІНО випустив значно більше фахівців, ніж у попередні роки, потреба Волині у педагогічних кадрах залишалася гострою. Проведений наприкінці 1927 року перепис-аналіз вчительських кадрів в Україні виявив, що лише 22,9 відсотка вчителів мали вищу або середню спеціальну освіту, а решта закінчила середню або навіть початкову школу. Тому не можна применшити ту роль, яку відіграв інститут у подальші роки щодо підготовки високоосвічених фахівців для всієї України. Якщо 1920 року в інституті навчалося 180 осіб, то в 1927 – 519, а в 1929 – 850. З 1927 року в Житомирському інституті народної освіти були введені військова підготовка, табірні збори, стажування у військових частинах. А 1928 року до інституту був приєднаний Житомирський педагогічний технікум, який було перетворено на факультет, що готував вчителів для початкової школи. Внз поповнився новими педагогічними кадрами: тут почали працювати С. Крижанівський, Й. Матківський, А. Таргоня, А. Радзівон та інші. Деканом нового факультету обрали І. Афанасьєва. 1929 року Інститут урочисто відзначив свій перший ювілей. Десятилітня праця колективу дала країні понад 300 висококваліфікованих педагогів, чимало з яких стали видатними вченими, письменниками, заслуженими вчителями. Зокрема, серед випускників першого десятиліття були майбутній професор Київського університету П. Харченко, професор Поволзького лісотехнічного інституту Л. Тишкевич, заслужені вчителі К. Галактіонов, А. Лавринович, В. Ковецький. Того ж року навчальний заклад було реорганізовано в інститут соціального виховання (соцвиху) – своєрідний комбінат навчальних закладів: тут об’єднали власне педагогічний інститут, два педагогічних технікуми, педагогічний робітфак і підготовчі курси. Основними стали факультет соціального виховання, що готував учителів старших класів, і факультет комплексників, який готував учителів початкових класів з вищою освітою. Тоді ж було відкрито заочний відділ. Крім того, важливою новацією була зміна циклових комісій на кафедри, першими з яких стали кафедри техніко-математичних дисциплін, мови і літератури, соціально-економічних і природничих наук, а згодом від них відокремилися інші. Цього ж навчального року найдосвідченіших викладачів внз було вшановано посадами професорів. Ними стали філолог П. Абрамович, психолог М. Пучківський, математик М. Михалевич, педагог І. Афанасьєв, зоолог Ю. Бругер, хімік Л. Кульбицький. Водночас доцентами стали 10 викладачів, серед них географ П. Постоєв, історик Л. Ланда, мовознавець Є. Бражников та інші. Активний розвиток інституту, науково-педагогічний пошук його колективу були перервані політичним тиском та репресіями.


14



ленінізму В. Лемешко, викладач креслення й образотворчого мистецтва П. Кравчук, завідувач кафедри всесвітньої історії О. Файт, викладачі педагогіки І. Шильберг, політекономії та економічної політики Ф. Каганова, німецької мови Р. Пауль. 1931 року 18 випускників інституту були залишені для викладацької роботи. Серед них – П. Матківський, який згодом став доцентом кафедри хімії, І. Лях, який у майбутньому очолить кафедру політичної економії, С. Альбер – невдовзі кандидат фізико-математичних наук, професор, з 1933 року – завідувач кафедри фізики та математики. Однак турбота про підвищення якості освіти була зведена нанівець голодомором, адже Житомир став одним з найбільш постраждалих міст України. Через це інститут 1932 року залишили 379 студентів, а наступного – ще 286. Крім того, в інституті розпочинаються переслідування, чистки та репресії: 1930 року з лав студентів було відраховано 50 осіб за приховування соціального стану і за так звані контрреволюційні настрої, а 1932–33 – 33 особи як ворожі елементи. Відповідно це позначилося на кількості підготовлених спеціалістів: якщо 1931 року інститут випустив 183 фахівці, то 1932 р. – 106, а 1933 р. – 96. У перші роки цього десятиліття інститут зазнав частих реорганізацій. Відповідно до рішення колегії Наркомосу республіки 1934 року Житомирський інститут став педагогічним, 1 вересня 1935 року – вчительським з двома факультетами – гуманітарним: (з літературно-мовним та історичним відділами) і природничим (з відділом географічним та природничим). Відповідно, інститут готував учителів для неповних середніх шкіл за такими спеціальностями: «Українська мова та література», «Історія», «Біологія», «Хімія» та «Географія». Оскільки підготовка вчительських кадрів мала яскраво виражену соціальну спрямованість, керівництво інституту докладало значних зусиль, щоб залучити до навчання дітей селян та робітників. Для цього у Малині та Черняхові було створено філіали інститутського робітфаку, де навчалося 240 осіб. Крім того, активно діяло створене 1930 року «Товариство ліквідації неписьменності», яке об’єднувало у своїх лавах 345 членів, переважно студентів. Викладачі інституту активно залучали студентів до науково-дослідницької роботи. Цьому сприяли загальноінститутські наукові конференції та наукові гуртки, що були створені на кафедрах фізико-математичних, соціально-економічних дисциплін, геології, хімії, політичної економії, історії, філософії, української мови і літератури. Важливою проблемою функціонування інституту, яка потребувала постійної уваги, стало забезпечення навчального процесу висококваліфікованими кадрами. У 1933–34 навчальному році з 30 викладачів 13 працювали на посадах професорів. Серед них викладачі вищої алгебри М. Михалевич, педології І. Перчук, історії техніки В. Туречек та інші. Посади доцентів обіймали 9 осіб, зокрема викладачі педагогіки Л. Гінківський, фізики С. Ковалевський, української літератури С. Козуб, історії Л. Ланда, марксизму-ленінізму М. Вейцман, історії ВКП(б) З. Ворсовський. Однак вже через п’ять років серед викладачів внз лишається лише два професори (С. Більський та С. Смолінський), три доценти і два кандидати наук. Такими були наслідки масових репресій для Житомирського інституту. За звинуваченням у націоналістичній діяльності було звільнено з роботи викладачів Жукова, Рубана, Посувалова. Класовими ворогами затавровано найбільш досвідчених – С. Більського, М. Михалевича, М. Буйницького, Л. Кульбицького. Позасудові органи


15




реський. Важка атмосфера, що панувала в інституті упродовж цього десятиріччя, спричинила часту зміну керівництва внз: з 1928 до 1933 років цю посаду обіймав В. Гоца, наступні два роки інститут очолював проф. М. Новак, 1935–1936 року – К. Табакмахер, 1936–1937 р. – О. Пантелєєв, 1937– 1938 рр. – Д. Запісоцький, 1938–1939 рр. – О. Стрельцов, а в 1939–1941 роках – А. Павловський. Втрати, яких зазнали інститут і в цілому українські наука та освіта, важко оцінити, адже йдеться не лише про фізично знищених талановитих науковців, але й про тих, хто припинив дослідження і замовк, а також про тих, чиї принципи було зламано і чию душу опанував страх. Щоб заповнити лакуни у педагогічному колективі, до роботи в інституті були запрошені нові викладачі. Кафедру нової історії очолив О. Касименко, почали викладати на історичному факультеті О. Попаденко, Г. Таряник, М. Шуляк. Суспільно-політичні дисципліни читали О. Стрельцов, В. Буяло, О. Боярко, Ю. Ковмір, який став заступником директора. Вимушено оновлений колектив інституту докладав усіх зусиль, щоб забезпечувати належний рівень освіти студентів. У той час їх зараховували двічі на рік – весною та восени. Так, у 1936 році на всі факультети і відділи інституту разом з робітфаком було зараховано понад 800 студентів. Щоб підвищити кваліфікацію вчителів міста, 1936 року при інституті було відкрито вечірній відділ, на І–ІV курсах якого навчалося понад 200 вчителів. Крім навчально-виховної, викладацький колектив провадив і наукову роботу: упродовж 1935–1940 років було видано 17 збірників наукових праць. А також підтримувалася культурно-масова та спортивна ро бота. В інституті діяли хоровий, струнний, драматичний, духовий та балетний гуртки, які охоплювали 155 студентів. Драматичним гуртком керувала артистка місцевого театру Морозова. Студенти організовували культурно-масові вечори для жителів підшефних сіл Барашівки й Станишівки, воїнів військового гарнізону. В інституті працювали п’ять спортивних секцій: гімнастики, легкої і важкої атлетики, волейбольна, футбольна, де займалися 120 студентів. У 1938 році інститут знову зазнав реорганізації. Він остаточно набув статусу державного педагогічного з чотирирічним терміном навчання. Водночас при ньому до 1952 року працював дворічний учительський інститут, який готував фахівців для неповних середніх шкіл. При кожному з цих закладів діяли історичний, мовно-літературний та природничо-географічний факультети. Уже в 1938 році Житомирський педінститут направив до шкіл області понад 700 учителів з вищою освітою. Однак ця кількість все ще не задовольняла потреби загальноосвітньої школи, тому постійно зростав контингент студентів-заочників та студентів-робітфаківців. Крім того, при інституті існували річні та піврічні курси, які готували вступників до інституту. У вересні 1939 року в педагогічному інституті стаціонарно навчався 291 студент, у дворічному вчительському – 732, на заочному відділі педінституту – 20, на вечірньому робітфаці – 54, а на денному – 53 особи. За даними Наркомосу республіки Житомирський інститут посідав перше місце в Україні за кількістю студентів заочної форми навчання. Напруження міжнародних відносин та очікування збройного конфлікту спричинили те, що в тридцятих роках до навчальних програм внесли військові дисципліни.


16



З 1934 року при інституті створили військову кафедру і військовий кабінет, а також гуртки: стрілецький, в якому викладачів та студентів навчали стріляти, планеристів, мотоциклістів, першої медичної допомоги. Після початку Другої світової війни і вступу радянських військ у Західну Україну на цих землях розгорнулась так звана радянізація, що потребувала, зокрема, й відповідно підготованих освітян. Тому на роботу в Бессарабію та Галичину були направлені викладачі інституту В. Добрянський, О. Попаденко, П. Чернявський, професор С. Смоленський. Останній очолив кафедру педагогіки Львівського педінституту, а після війни був призначений його ректором. У листопаді 1940 року з військовозобов’язаних працівників було створено військовий загін з 254 осіб, 13 груп з оволодіння військовими спеціальностями радистів, мотоциклістів, кулеметників, парашутистів, самозахисту, сандружинників, а з викладачів – команду з оборонної роботи. Активними її членами були В. Буяло, О. Масіч, Ю. Ковмір, М. Завістовський, О. Зухер, О. Яценюк та інші. З лютого 1941 року раз на місяць проводився загальний оборонно-масовий день тривалістю 12 годин. У цей час збільшився контингент студентів і випуск спеціалістів. Так, у 1940–41 навчальному році в педагогічному інституті стаціонарно навчалося 490 студентів, в учительському – 680, а на заочному відділі – 2,3 тисячі. Однак 26 червня 1940 року Рада народних комісарів своєю постановою ввела плату за навчання, що призвело до зменшення контингенту на 428 осіб. Серед досягнень цього періоду варто назвати зміцнення матеріальної бази інституту. Він розрісся на цілий квартал, який стали називати студентським містечком. До нього входили головний і два допоміжні навчальні корпуси з кабінетами, лабораторіями, майстернями, актовим і спортивним залами, музеєм, бібліотекою, яка налічувала понад 150 тисяч книг. Біля інституту було обладнано спортивний майданчик, споруджено чотириповерховий гуртожиток (1932 р.), а також п’ять будинків для викладачів. Навколо інституту посадили ботанічний сад з рідкісних порід дерев. Важливим досягненням стало й те, що 1940 року О. Касименко та М. Шуляк як кращі викладачі вищої школи були нагороджені почесними грамотами Наркомосу України. У цілому ж за 22 роки свого існування Житомирський педагогічний інститут підготував для країни 5,5 тисячі висококваліфікованих педагогів. Однак більшість досягнень та напрацювань інституту були втрачені упродовж наступних воєнних років. На світанку 22 червня на Житомир, як і на багато інших українських міст, впали перші ворожі бомби. Того ж дня в інституті було проведено патріотичний мітинг, покликаний згуртувати сили майбутніх захисників Вітчизни. Викладачі та студенти почали подавати заяви про відправлення їх на фронт. Випускники 1941 року завершували навчання під вибухи снарядів і, склавши іспити, вчорашні студенти з дипломами вчителів вирушали не в шкільні класи, а брали до рук зброю і поповнювали лави діючої армії та флоту. Багато з них влилися до лав народного ополчення, санітарних загонів, винищувальних батальйонів. Зокрема, штаб одного з таких батальйонів, яким командував викладач інституту майор О. Павловський, розмістився в студентському гуртожитку. Приміщення інституту терміново переобладнали у військовий госпіталь, санітарами якого стали учорашні студенти. Коли 5 липня почався масовий ворожий обстріл Житомира, госпіталь було евакуйовано на схід. Поранених супроводжу вали колишні студенти, а тепер санітари Михайло Бовсунівський, Марія Каранська та інші. У складних умовах евакуації в госпіталі працював викладач інституту капітан медичної служби І. Перчук. Останніми залишили Житомир викладачі О.К. Касименко (пізніше відомий учений-історик України, директор Інституту історії АН УРСР), Б. Суркіс, С. Близнюк. Однак директор інституту А. Павловський відмовився від евакуації і зі зброєю в руках боронив Батьківщину в лавах діючої армії. Натхненні його прикладом, хоробро билися з ворогом викладачі та співробітники інституту С. Близнюк, О. Боярко, В. Виноградов, В. Добривечір, Ф. Колоколов, І. Коломійцев, Г. Матюшенко, О. Попаденко, Г. Таряник, М. Трохимчук. У різних родах військ та на різних фронтах воювали колишні студенти С. Василенко, І. Годований, К. Дрозд, М. Бовсунівський О. Лола, В. Мамітько, В. Матящук, С. Радчук-Павленко, К. Симанчук, М. Слободенюк, С. Толочкін, А. Кучинський та багато інших. Комісаром полку став секретар інститутської партійної організації Микола Прокопенко, водив у бій солдатів майор Олександр Закусило, нищив ворожі укріплення танк Бориса Файна, гвардійським мінометом «Катюша» командував Михайло Бовсунівський, а серед захисників блокадного Ленінграду був Петро Андрійчук. Багато студентів та викладачів інституту боролися з ворогом на окупованій території, приєднуючись до руху опору. Заступник директора інституту О. Боярко очолював Чернівецький підпільний обком партії, другий заступник, Ю. Ковмір, був комісаром партизанського з’єднання, випускники Г. Міщенко – керівником підривної диверсійної групи, Володимир Плотницький – у складі молодіжної підпільної організації Житомирського району. Студенти Євгенія Дубовик, Любов Яковець, Ольга Міщенко, Олексій Бурачок, Валентин Листван, Панас Синяк, Іван Грушняк, Лариса Шанюк, Євгенія Шарова, Яків Стецюк брали активну участь у підпільницькому русі. Прикладом мужності та стійкості для наступних поколінь житомирян стала студентка-заочниця Марія Тишкевич, яка у воєнні роки стала зв’язковою Житомирського підпільного обкому партії. Виготовляючи разом із сестрою фіктивні документи, вона врятувала багатьох приречених на примусові роботи в Німеччині. Потрапивши до нацистських катівень, дівчина стійко перенесла тортури, не зрадивши товаришів, і мужньо прийняла смерть. Смертю хоробрих полягли на фронтах сотні вихованців, десятки викладачів і співробітників інституту. Загинули директор інституту А. Павловський, його заступники О. Боярко, В. Виноградов, Г. Ємсенко, директор робітфаку С. Пархомчук, викладачі Б. Суркіс, В. Добривечір та інші. Не повернулися з війни студенти І. Соколовський, О. Пікуль, А. Канарський, І. Слободянюк, І. Янчевський, З. Рогаль, К. Дрозд, А. Бездітний, В. Круть, М. Франчук, С. Вайнштейн. Їх світлу пам’ять вшановано встановленим біля головного корпусу пам’ятним знаком на честь викладачів, студентів та співробітників, які віддали життя за Вітчизну у 1941–1945 роках. Про заслуги студентів педінституту в роки війни красномовно свідчить той факт, що лише третьокурсники історичного факультету здобули 68 орденів і понад 150 медалей. А коли в ніч на 1 січня 1944 року в Житомир увійшли радянські війська, у їхніх лавах були М. Бовсунівський – у майбутньому доцент кафедри історії і політекономії, П. Сербін – професор кафедри зарубіжної літератури, О. Бойко – доцент кафедри української літератури, І. Ярош – старший викладач кафедри педагогіки. Після тяжких боїв Житомир лежав у руїнах. Не оминули снаряди й будови педагогічного інституту: зруйнованими були корпуси з кабінетами, лабораторіями та бібліотекою,


17




житлові будинки викладачів, студентський гуртожиток. Тому роботу внз було відновлено спершу в підвальному приміщенні сільськогосподарського інституту, а згодом у приміщенні Житомирської школи №20. Відновлювальні заходи велися невідкладно: вже влітку 1944 року внз комплектують викладачами й співробітниками. До рідного навчального закладу повертаються з фронту, загонів руху опору та евакуації викладачі І. Гордієнко, М. Шуляк, Г. Білоусова, Ю. Ковмір, Л. Ланда, Н. Михайлова, М. Храмой та інші. Новий навчальний рік інститут розпочав 1 вересня 1944 року в складі 9 кафедр, де працював 31 викладач. Було відкрито 2 факультети: історичний і мовно-літературний з відділами української й російської мов і літератур. У складі внз за окремою програмою працював з тими ж факультетами вчительський інститут. Директором Житомирського педагогічного інституту призначено В. Чуприну, заступниками Ю. Ковміра та І. Шанюка. Налагодженню ефективної роботи сприяло прибуття нових викладачів: доцента М. Петровського, який незабаром почав завідувати кафедрою марксизму-ленінізму, завідувачі кафедр української літератури Д. Коломієць, іноземних мов О. Семенова, військової підготовки М. Лапшин, викладачі С. Лосєв, М. Бершій, Т. Рибаков, Н. Баришполь та інші. Загалом у новосформованому викладацькому колективі був один професор та чотири доценти, а решта не мала наукових ступенів і вчених звань. Однак колектив інституту мав найголовніше – бажання й наснагу працювати в складних умовах задля того, щоб навчити 168 студентів стаціонару та 545 заочників, що вступили того року. А умови, в яких опинилися викладачі й студенти внз, були більш ніж важкі: приміщення, де читались лекції і проводилися практичні заняття, не опалювались і не освітлювались, а їхні вікна були забиті фанерою, у них були відсутні парти й лави, і студенти сиділи просто долі. Не вистачало 16 викладачів, бракувало навчального обладнання, аудиторій, квартир для працівників, гуртожитків для студентів. Викладачі й студенти самі виготовляли столи й парти, склили вікна й вставляли двері, усіма силами відновлювали бібліотеку. Та попри всі труднощі інститут наполегливо готував необхідні кадри для освітньої сфери України. У червні-липні 1945 року стаціонарно його закінчили 10 студентів-істориків та 27 філологів, а заочно – 12 фахівців. Після перемоги у Другої світовій війні та демобілізації до викладацької роботи повернулися викладачі Г. Матюшенко, П. Руднєв, М. Трохимчук та інші. 1946 року директора Е. Фіалка, що керував інститутом у 1945–46 роках, змінив на цій посаді Ю. Ковмір, а його заступником став П. Маркушевський. Деканом філологічного факультету обрано С. Радчука-Павленка, історичного – К. Кисельова, кафедру російської мови очолила М. Храмой, педагогіки – Н. Михайлова, нової історії – кандидат історичних наук Л. Коваленко. Зросла й кількість студентів: до навчання поверталися ті, хто у воєнний час змушений був відкласти чи перервати освіту. Зокрема, колишніми фронтовиками були студенти В. Башевой, В. Кос, А. Кучинський, І. Лозовська, М. Матвійчук, П. Новицький, Т. Радіонова та багато інших. Пройшовши важкі воєнні випробування, вони з особливою відповідальністю ставилися до навчання і були взірцем для своїх колег. Багато хто з них пізніше стали відомими науковцями. Скажімо, М. Матвійчук – доктором історичних наук, професором Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, де тривалий час очолював кафедру історії КПРС. Поступово силами викладачів та студентів інститут відновлювався й відроджувався. 1948 року в інституті знову почав функціонувати фізико-математичний факультет у складі кафедр фізики й математики. Очолив його В. Костарчук. 1949 року відкрили факультет іноземних мов, який згодом відокремився в самостійний інститут. Значно зросла кількість студентів, що 1950 року становила 2 тисячі осіб, з яких 770 навчалися стаціонарно. Цього року внз випустив 472 фахівці. 1956 року історичний факультет було переведено до Луцького педагогічного інституту. Наполегливо відновлювалася і наукова робота. У 1955–57 роках викладачі інституту опублікували 109 наукових та науково-методичних праць. А з 1958 року інститут відновив випуск «Наукових записок». Викладачі кафедри української мови разом із старшокурсниками здійснили експедицію для вивчення говорів Житомирщини. Активний науковий пошук провадять доцент Л. Коваленко, В. Прилипко, В. Півторадні, Б. Хацет, які підготували низку методичних посібників для студентів, серед них особливо цінним був скорочений курс лекцій «Старослов’янська мова» доцента Т. Баймута. Семеро працівників – М. Богдан, Л. Білоус, Н. Бовтрук, М. Каранська, В. Костарчук, Ю. Шмультян, М. Щуренко захистили кандидатські дисертації. Заслуговує на увагу наукова діяльність доцента Л. Коваленка, у сфері інтересів якого було історичне краєзнавство та проблеми історіографії України різних епох, визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Йому належать 90 наукових праць, зокрема про історичні погляди О. Радіщева, Т. Шевченка, І. Франка, М. Гоголя, П. Куліша. Він брав участь у написанні багатотомних «Очерков истории исторической науки в СССР». У 1965 році захистив докторську дисертацію «Демократичні течії в історіографії України ХІХ ст.». Поліпшувалась і успішність студентів: якщо у 1948–1950 роках відмінниками було 39 осіб, то в наступні три роки їх стало 90. Частина з них, зокрема Г. Булкін, В. Волянський, А. Демченко, Г. Кржемінська, М. Лавринович, А. Нестерчук, Л. Пивоварський, згодом здобули наукові ступені й учені звання і стали працювати в інституті. Усі ці успіхи варті захоплення й поваги, адже досягнуто їх було у важких повоєнних умовах. Окрім навчання, студенти інституту відбудовували корпуси, бібліотеку, їдальню, допомагали колгоспам збирати врожаї, працювали на дитячих майданчиках і в кімнатах міліції, вели гуртки художньої самодіяльності та спортивно-масову роботу. За їх участі став до ладу перший гуртожиток на 250 місць і зводився з руїн головний корпус. Їхньою працею упорядковувалися головні магістралі міста, парк культури й відпочинку, стадіон. Тільки 1959 року викладачі й студенти відпрацювали 48 тисяч людино-днів. Та попри це інститут сумлінно виконував своє основне завдання – забезпечував підготовку вчительських кадрів. За 14 навчальних років 1,6 тисячі студентів здобули педагогічну освіту без відриву від виробництва. Щоб постійно поліпшувати якість роботи, колектив Житомирського педагогічного інституту підтримував тісні зв’язки з внз країни. Це забезпечувало творчий обмін досвідом. Для студентів внз читали лекції науковці Москви, Ленінграда, Києва, Одеси. Налагодився обмін «Науковими записками» з навчальними закладами Вінниці, Ізмаїла, Одеси, Миколаєва, Кам’янця-Подільського, Чернігова. Особливо тісною була співпраця Житомирського педагогічного інституту та Київських університету та інституту, на кафедрах яких навчалися в аспірантурі найкращі випускники житомирського вузу. Творчий дух інституту підтримували народний артист України О. Юра-Юрський, письменники М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, В. Кучер, Л. Первомайський, М. Нагнибіда,

18





В. Козаченко, С. Олійник, Г. Бойко, П. Сєвєров, які приїздили в інститут на зустрічі зі студентами та викладачами. У шістдесятих роках було введено загальнообов’язкову середню освіту та оновлено шкільні навчальні плани. Ці зміни безпосередньо вплинули на діяльність інституту, посиливши її педагогічну спрямованість. На початок 60-х років інститут готував педагогічні кадри на двох факультетах з одинадцяти спеціальностей денного і трьох – заочного відділень. Студенти філологічного факультету мали змогу навчатися за такими спеціальностями: «Українська мова і література», «Російська мова і література», «Російська мова і література та англійська мова», «Російська мова і література та німецька мова», упродовж 1959–1973 років – «Російська мова і література та педагогіка» для студентів з Узбекистану, а в 1971–1993 роках – «Російська мова і література в національній школі» для студентів з Казахстану. Фізико-математичний факультет готував спеціалістів з фізики і математики, математики і фізики, фізики й англійської мови, фізики і загальнотехнічних дисциплін, математики і креслення. Заочний відділ вів підготовку вчителів з української мови і літератури, російської мови і літератури, математики. Упродовж 1944–1971 років він вважався факультетом при стаціонарному відділі. Студенти-заочники становили більшість студентського контингенту, оскільки в Житомирській області кількість шкільних вчителів, що не мали освіти, становила 42 відсотки, щоправда, силами інституту вже в 70-і роки вдалося знизити цей показник до 36 відсотків. Залученню шкільних учителів до навчання сприяло розширення кількості спеціальностей: у 1963–1972 роках заочники мали змогу здобувати освіту за спеціальностями «Англійська мова» та «Французька мова», з 1974 року – «Філологія», а з 1978 року – «Педагогіка і методика початкового навчання». Варто згадати, що на заочному відділі здобував освіту талановитий письменник Євген Концевич, що через інвалідність не міг навчатися стаціонарно. Однак попри свою хворобу Євген Концевич став не лише майстром слова, але й свого роду символом і легендою для цілого покоління шістдесятників, як назвав його Іван Дзюба. У 1962–1968 роках за заочною формою навчання працював також загальнонауковий факультет з гуманітарним і математичним відділами. У 1963 році при ньому було відкрито вечірній відділ. Студенти навчалися за спеціальностями «Історія», «Бібліотекознавство», «Правознавство», «Українська мова і література», «Російська мова і література», «Англійська мова», «Французька мова», «Математика», «Фізика». Після цього вони продовжували здобувати обрану спеціальність на заочних відділах вищих навчальних закладів України. 1963 року від філологічного факультету відокремився факультет іноземних мов, який готував спеціалістів з англійської та німецької мов, а до 1972 року – і з французької. На англійському відділі навчалися також студенти з Узбекистану. Успішне оновлення структури внз та його ефективне функціонування забезпечило талановите керівництво ректорів, якими були з 1958 до 1973 року – кандидат філологічних наук, доцент І. Осляк, з 1973 – кандидат педагогічних наук, доцент П. Горностай, з 1986 – професор І. Кучерук, з 2002 року – доктор філософських наук, професор П. Саух. Багато звершень цього періоду належать проректорам з навчальної роботи М. Журбасу, Л. Куркчі, М. Осадчому. Деканами філологічного факультету працювали С. Радчук-Павленко,

19





Я. Ривкіс, С. Щерба, Г. Кисельов, І. Роздобудько, С. Пультер. Фізико-математчний факультет очолювали Л. Білоус, А. Нестерчук, П. Вещицький, В. Радзивіл, а з 1985 – А. Таргонський. Незмінним заступником декана до 1998 року працював П. Фірчук. Деканами, а згодом – проректорами із заочної роботи працювали І. Шанюк, М. Трохимчук, доценти А. Тичина, М. Осадчий, М. Богдан, П. Вещицький, П. Романюк. Деканами загальнонаукового факультету були В. Голіченко, П. Вещицький, а факультет іноземних мов очолювали Л. Житкевич, Л. Кобзар, В. Пітінов, В. Пилипчук, В. Литньов, А. Левицький, О. Мисечко, А. Сингаївська. 1969 року за плідну піввікову діяльність з підготовки висококваліфікованих фахівців інститут було нагороджено грамотою президії Верховної Ради Української РСР. Розвиткові та становленню внз сприяла й атмосфера демократичних зрушень шістдесятих років. Його вищим керівним органом була рада інституту, а з 1972 року – вчена рада, до складу якої входили ректор, проректор, декани, секретарі партійної та комсомольської організацій, голови викладацького і студентського профкомів, завідувачі кафедр, провідні викладачі, студенти. У 70-і роки інститут продовжив розширювати сфери своєї діяльності: у його структурі з’явилося два нових факультети. 1972 року після розформування Бердичівського педінституту до Житомира переведено природничий факультет, який готував учителів біології та хімії. Очолив його доцент Є. Трускавецький, а згодом Л. Куркчі. А 1976 року було відкрито п’ятий факультет, що готував вчителів початкових класів стаціонарної і заочної форм навчання, а через рік на ньому почали готувати й спеціалістів з музики. Деканами факультету працювали В. Руденко, В. Пермінова, Л. Маковський,

20





А. Вискушенко, М. Левківський, П. Романюк, а з 1990 року – А. Вискушенко, В. Усатий, О. Музика. 1981 року було відкрито підготовчий відділ стаціонарної та заочної форм навчання, деканом якого став Г. Корбут, пізніше цю посаду обіймали О. Ткаченко, В. Усатий. Завдяки цим структурним змінам майже вдвоє зросла кількість кафедр, студентів та викладачів. Тому керівники інституту прийняли рішення проводити заняття у дві зміни, а свою увагу зосередили на зміцненні матеріально-технічної бази. Ще 1962 року було завершено реконструкцію центрального навчального корпусу. Упродовж 1972–1981 років велося будівництво навчально-лабораторних приміщень і навчально-присадибних ділянок агробіостанції на площі 18 гектарів, побудовано тир і майстерні з обробки дерева і металу. 1987 року здали в експлуатацію новий корпус факультету іноземних мов. 1988 року завершили капітальний ремонт навчального корпусу природничого факультету, 1990 року спорудили новий восьмиповерховий навчально-лабораторний корпус, а за два роки здали три добудови до нього. Таким чином корисна навчальна площа за 30 років зросла вчетверо. Інститут мав 217 аудиторій, з яких 14 – потокові, 25 спецлабораторій і 59 кабінетів, більшість з яких були обладнані технічними засобами навчання. До послуг студентів надавалися п’ять гуртожитків (роки введення: 1935, 1956, 1972, 1981, 1986), медпункт з трьома кабінетами: лікаря, маніпуляційним і стоматологічним, п’ять ізоляторів. У гуртожитках проживає 2 тисячі студентів і 82 студентські сім’ї. 1979 року інститут посів друге місце серед педагогічних вузів республіки за кращу організацію праці, побуту і відпочинку студентів, а гуртожиток №3, комендантом якого працював М. Лукін, виборов перше місце. За досягнуті здобутки інститут був нагороджений Грамотою Республіканського комітету профспілок і Міністерства освіти України. Цими досягненнями інститут завдячує сумлінній праці проректорів з адміністративно-господарської роботи: А. Островського, В. Абрамова, В. Бєлохвостова, М. Коляденка, В. Цюрка, А. Недашківського, Ю. Григор’єва, В. Караванського. Головними бухгалтерами працювали Н. Фельдгендлер, Р. Фурдела, Л. Білошицька, а зараз Л. Шевчук. У цей час зміцнюється і професорсько-викладацький склад: якщо 1960 року на 12 кафедрах працювали 73 викладачі, з яких 27 мали наукові ступені кандидатів наук і вчені звання доцентів, то у 1990 році на 22 кафедрах – 289 викладачів, серед яких – 10 докторів, професорів, 114 кандидатів наук, доцентів. За 1960–1980 роки І. Стебун, Л. Венгеров, В. Голіченко, В. Буслинський, О. Швидак, М. Лавринович, М. Никончук, А. Стадниченко, Д. Квеселевич, С. Щерба, А. Іванченко, О. Чирков захистили докторські дисертації, стали професорами, а в 1993 році О. Чиркова обрано академіком АН ВШ України. О. Іващенко, П. Сербіну, І. Кучеруку присвоєно вчене звання професора. За означений період кандидатські дисертації захистили 125 викладачів вузу. У цей час керівництво інституту ініціює підвищення кваліфікації викладачів: за 1961–1990 роки 14 осіб було переведено на посади старших наукових співробітників, 236 асистентів навчалися в аспірантурі, 197 викладачів фахових та суспільних дисциплін пройшли стажування у вищих навчальних закладах України, 148 – склали екзамени кандидатського мінімуму. За цей час понад 400 осіб підвищили свою кваліфікацію через ФПК і ІПК, а стажування за кордоном пройшли 40 викладачів і 21 студент. 1972 року в інституті впроваджено посаду проректора з наукової роботи, яку обіймали В. Голіченко, О. Іващенко, А. Падалко, М. Лавринович, Ю. Онищенко, А. Левицький, О. Дубасенюк, з 2008 року – С. Покутній За 1960-і роки науковці інституту опублікували понад тисячу праць загальним обсягом 1,2 тисячі друкованих аркушів, видано 17 томів «Наукових записок». У 1970–80-х побачили світ 84 монографії, 556 навчальних посібників і методичних рекомендацій, 11 збірників статей і тез, 108 брошур, понад 2 тисячі статей. Загалом за ці 30 років інститут увів у науковий обіг 3750 публікацій. Головним напрямом наукових досліджень була розробка комплексних і колективних тем (6 з них координувалися АПН України, 2 – передбачені планом АПН СРСР, 14 – комплексною програмою «Наука», 2 – Міністерством освіти України, 2 – Інститутом історії АН України).

21





Плідна наукова робота викладачів вузу інтенсифікувала і дослідницький пошук студентів. Лише за 1976–1990 роки понад 320 студентів мали фахові публікації. За тридцять років дипломами й грамотами нагороджено 716 студентських наукових праць обласного, 151 – республіканського, 25 – всесоюзного турів. 1972 року на ІІ Республіканському конкурсі студентських наукових робіт з психолого-педагогічних наук команда інституту посіла третє місце серед педвузів України, а в заключному турі ХІІІ Республіканської олімпіади «Студент і науково-технічний прогрес», що проходив 1975 року на базі інституту, – призове місце, виборовши два дипломи першого, два – другого і один – третього ступеня. У 1982 році команда інституту брала участь у конкурсі вже з 10 спеціальностей, виборовши на республіканському турі перші місця з хімії та педагогіки, на всесоюзному – з хімії та української мови. Чотирьох переможців республіканського й одного всесоюзного конкурсів мала команда інституту 1983 року з природничих і гуманітарних наук, перше і друге місця були завойовані у республіканському турі з математики і фізики в 1990 році. Активна наукова діяльність, яку провадив інститут, привернула увагу української наукової громадськості, це зумовило те, що інститут неодноразово ставав базою проведення республіканських, міжвузівських, регіональних конференцій. Тут відбулися республіканські наукові конференції з нагоди 70-річчя і 75-річчя з дня народження М. Рильського, 110-річчя і 115-річчя з дня народження І. Франка, 150-річчя з дня народження Т. Шевченка, 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського, 170-річчя з дня смерті Г. Сковороди, 100-річчя з дня народження Лесі Українки, а також з актуальних проблем мовознавства, літературознавства. Поруч із навчальною та науковою діяльністю важливим напрямом діяльності інституту стає допомога школі. З 1970 року всі райони області були закріплені за певними кафедрами внз. Було започатковано місячні курси поглибленої перепідготовки вчителів з восьми спеціальностей. За 20 років перепідготовку пройшли понад 14,5 тисячі вчителів області. 1984 року на фізико-математичному факультеті відкрито курси з основ інформатики й обчислювальної техніки, які дали змогу понад 400 вчителям математики вивчати елементи програмування і практичної роботи на ЕОМ. Допомога школі не обмежувалася курсами, інститут активно дбав про забезпечення шкіл навчально-методичною літературою: лише за 1970–1990 роки викладачі внз видали 179 навчальних посібників і понад 300 методичних розробок. За надання практичної допомоги школам на республіканському огляді педвузів 1975 року інститут посів друге місце. Усі ці зрушення вплинули і на якість освіти в університеті. Зокрема, йдеться про те, що до 1970 року кількість студентів, що здобували освіту заочно, переважала над кількістю студентів стаціонару (у 1960 – 760 студентів денної та 1,7 тисячі заочної форм навчання), а після 1970 р. переважати стали студенти стаціонару: 1970 рік – відповідно 1,6 та 1,5 тисячі, 1980 рік – 2,4 тисячі денної та 1,1 тисячі заочної форм навчання, 1990 року – 2,8 тисячі денної і 1,6 тисячі заочної форм навчання. Починаючи з 1972 року, на денний відділ зараховувалися в основному випускники сільських шкіл, значну частину абітурієнтів складали медалісти. На заочне навчання зараховували лише працівників народної освіти, випускників педучилищ та звільнених з лав Збройних сил. У 1990 році серед зарахованих на стаціонар 50 відсотків становила молодь за цільовим прийомом, випускники підготовчого відділу та Житомирського педагогічного ліцею. Таким чином, за 1960–1980 роки школа отримала 6,5 тисячі дипломованих учителів, які закінчили інститут заочно, та 11,5 тисячі – стаціонарно. Понад 500 учителів російської мови і літератури та англійської мови інститут підготував для Узбекистану та Казахстану, понад 600 випускників у 1960–1970 роки було направлено на роботу до шести областей Західної України. Варто зазначити, що в ці роки студентки інституту паралельно з основною спеціальністю здобували кваліфікацію медичних сестер цивільної оборони, а студенти фізико-математичного факультету – спеціальність водія автомобіля. Про належний рівень підготовки випускників свідчить той факт, що з них 5,7 відсотка отримали диплом з відзнакою.

22





Фахову майстерність майбутніх учителів формували, вміло організовуючи їм педагогічну практику. Вона поєднувала практику в школі студентів І-ІІ курсів без відриву від навчання в інституті, педагогічну практику в піонерських таборах, роботу в педагогічних загонах, практику студентів ІV курсів з позакласної та позашкільної виховної роботи, з фаху без відриву від виробництва, педагогічну практику в школах Житомира та області, а також громадсько-політичну практику. Багато уваги керівники практики приділяли її методичному забезпеченню. Для цього проводилися настановчі та підсумкові конференції, до керівництва педпрактикою залучалися викладачі-методисти з фахових та психолого-педагогічних дисциплін, учителі-майстри педагогічної справи міста і області. 1977 року всіх студентів І–V курсів закріпили за школами, що створило можливість забезпечити безперервну педагогічну практику. Студенти факультету підготовки вчителів початкових класів проходили практику впродовж трьох років тим самим класом. А перед практикою вони разом зі студентами природничого факультету відбували польову практику на інститутській агробіостанції. Крім того, студенти інституту керували юнацькими математичною, фізичною, астрономічною школами, а також дитячою літературною студією. Щорічно педагогічну практику на «відмінно» проходили 60–62 відсотки, оцінку «добре» отримували 35 відсотків практикантів. За сумлінну працю з підготовки й виховання вчительських кадрів П. Москвін, О. Іващенко нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора, М. Богдан, М. Лавринович, М. Осадчий, Ю. Костюшко – орденом «Знак пошани», ювілейними медалями «За доблесну працю» відзначено 19 викладачів і співробітників, почесними грамотами Міністерства освіти України – 21. Професори О. Іващенко та М. Никончук удостоєні почесних звань заслуженого працівника вищої школи та заслуженого працівника народної освіти України відповідно. 15 викладачів стали відмінниками народної освіти України, Казахстану, Узбекистану. Питаннями захисту соціально-побутових та виробничих інтересів викладачів та співробітників опікувався місцевком, головами якого працювали М. Трохимчук, І. Ярош, А. Кучинський (голова об’єднаного профкому у 1970–1972 роках), А. Нестерчук, В. Гриців, А. Охріменко, В. Горощенко, І. Ленчук, П. Романюк, О. Кузьмін. Про навчання, побут та дозвілля студентів дбав профспілковий комітет, який очолювали В. Кондратенко, Г. Хмельницький, В. Кравченко, О. Поліщук, М. Красько, А. Жигора, а з 2003 року О. Антонов. Варто зазначити, що студенти Житомирського педагогічного інституту зробили значний внесок у розбудову області та країни в цілому. 282 будівельні загони лише під час третього трудового семестру підіймали цілину, працювали в Кримській, Миколаївській, Херсонській, Київській, Тюменській, Орловській, Магаданській областях. Вони освоїли 21 мільйон карбованців (за цінами 1990 року) капітальних вкладень, відремонтували 51 школу, побудували 5, створили 128 спортивних майданчиків, 78 шкільних кабінетів. Важливо наголосити, що багато зусиль у Житомирському педагогічному інституті приділялося вихованню не лише кваліфікованих фахівців, але й яскравих особистостей, адже для педагога дуже важливою є здатність захоплювати, закликати, розвивати. Одним із напрямків такої роботи була діяльність, направлена на збереження історичної пам’яті, бо ж загальновідомо, що хто не знає минулого, той не матиме майбутнього.

23





До шістдесятиріччя вузу створили музей бойової і трудової слави, керівниками якого були О. Кузьмін, М. Новик, М. Лутай. При музеї функціонували клуби «Пошук», інтернаціональної дружби та лекторська група. Крім того, студенти неодноразово організовували походи місцями бойової і трудової слави, проводили вахти пам’яті та операції «Солдатський лист», власними силами зробили капітальний ремонт Музею партизанської слави в селі Копищі тощо. Іншим, не менш важливим напрямком розвитку студентів була художня самодіяльність. Здобули популярність хор народної пісні «Ятерів», танцювальний ансамбль «Сузір’я», фольклорний ансамбль «Калина» та вокальний ансамбль «Елегія», яким було присвоєно звання народних. Керівниками цих колективів були відповідно М. Никончук, В. Світельський, П. Антоневський, В. Сичевська. Неодноразово художні колективи перемагали в міських та обласних конкурсах. Камерний хор був учасником конкурсу хорових колективів імені М. Леонтовича, танцювальний колектив – заключного конкурсу студентської художньої самодіяльності вузів України і переможцем І і ІІІ Всесоюзних фестивалів художньої творчості трудящих. Хор народної пісні брав участь у республіканському телетурнірі «Сонячні кларнети» і телепередачі «Таланти твої, Україно». Також у них брали участь і солісти – викладачі інституту С. Титов, М. Носенко, В. Зубарєв. Звання лауреатів республіканських і всесоюзних конкурсів здобули викладачі Л. Кобзар, С. Гужанов, П. Сербін, К. Боровська, К. Андрушенко, В. Шинкарук – автор телепрограми «Біля вічного вогню», заслужений працівник культури України, учасник всесоюзної телепередачі «Ширше коло», переможець телетурніру «Сонячні кларнети», учасник фестивалів політичної пісні в Болгарії, Польщі, Франції. Його донька Ірина, студентка інституту, неодноразово здобувала перемогу на багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Значна увага приділялася й фізичному розвиткові студентів. В інституті систематично організовувалися курсові, факультетські, інститутські спартакіади, переможці яких брали участь в міських, обласних, республіканських та всесоюзних змаганнях. За 1960–1980 роки спортивні секції інституту підготували 22 майстри і 57 кандидатів у майстри спорту, 545 спортсменів І розряду, 10,5 тисячі масових розрядників, 8,9 тисячі громадських інструкторів зі спорту, 7,5 тисячі спортивних суддів, 12,8 тисячі студентів отримали значок ГПО. Учасник ХХ Олімпійських ігор, майстер спорту міжнародного класу, заслужений працівник фізичної культури і спорту України Р. Ф. Ахметов і викладачі Л. Айунц, Ю. Набоков, Л. Мірошник за вмілу організацію Олімпіади-80 нагороджені грамотами Міністерства освіти України. Комплексний підхід до навчально-виховного і науково-дослідницького процесів при орієнтації на розвиток інтелектуальних здібностей майбутніх учителів були вагомою запорукою розв’язання всіх проблем, над якими в 1960–1980 роки наполегливо працював колектив Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка. Проголошення незалежності України в 1991 році відкрило перед навчальним закладом нові можливості та перспективи. Насамперед це стосувалося зміни стилю керівництва, структурної перебудови, вдосконалення навчальних програм, створення нових підрозділів. Зокрема, розроблено і впроваджено в життя концепцію гуманітарної освіти, на основі якої в робочі навчальні плани усіх спеціальностей введено курси українознавства, української ділової мови, історії української та зарубіжної культури, основ конституційного права України, окремі спецкурси. Передбачено посилення гуманітаризації всіх спеціальностей не лише засобами навчальних дисциплін, а й усім ходом навчально-виховного процесу.

24





Важливим завданням професорсько-викладацького складу в 1990-і роки було забезпечення такого рівня підготовки учительських кадрів, який відповідав би освітньо-кваліфікаційним характеристикам і державним стандартам. Крім того, ставилася мета, щоб випускники вузу забезпечували викладання більшості шкільних предметів, здійснювали виховну діяльність, співпрацювали з батьками учнів, виконували обов’язки шкільного практичного психолога і соціального педагога. Видатною подією в житті внз була зміна статусу: 5 травня 1999 року Житомирський інститут згідно з постановою Кабінету Міністрів України №761 став педагогічним університетом. Цю подію варто вважати закономірною, зважаючи на бурхливий розвиток навчальніх закладів в 90-х роках. Водночас присвоєння статусу університету ще дужче інтенсифікувало цей розвиток. 2004 року розпорядженням Кабінету Міністрів України Житомирський педагогічний університет стає класичним університетом і отримує назву Житомирський державний університет імені Івана Франка. Якщо на початку 1990-х років у внз працювало 289 викладачів, серед них 10 докторів наук, професорів, 114 кандидатів наук, доцентів, 3 заслужених працівники вищої школи, народної освіти та культури України, то в 2009 році в університеті працює 592 викладачі. Серед них – 9 академіків і членів-кореспондентів НАН України, АН вищої школи України, Міжнародної академії акмеологічних наук, Академії сільськогосподарських наук України, 60 докторів наук, професорів, 253 кандидатів наук, доцентів, 12 заслужених працівників освіти, науки, культури, лауреати премії Президента України, понад 40 відмінників освіти України, молоді вчені – стипендіати Кабінету Міністрів України. За період з 1991 до 2009 року кількість факультетів зросла з 5 до 9, а кількість кафедр з 22 до 36. Зокрема, було створено історичний і соціально-психологічний факультети, факультет фізичного виховання і спорту, факультет післядипломної освіти та довузівської підготовки, засновано кафедри прикладної математики й інформатики, соціальної і практичної психології, теорії і методики фізичного виховання, редагування та основ журналістики, дидактичної лінгвістики і літературознавства тощо. Зросла і кількість спеціальностей і спеціалізацій: якщо 1991 року їх було 13, то нині їх вже 46. Зокрема, було введено такі напрями та спеціалізації, як «Філологія (українська мова і література); спеціалізація: соціальна педагогіка», «Філологія (українська мова і література); спеціалізація: редагування освітніх видань», «Історія; спеціалізація: правознавство», «Початкове навчання; спеціалізація: практична психологія», «Початкове навчання; спеціалізація: англійська мова», «Математика; спеціалізація: основи інформатики», «Математика; спеціалізація: основи економіки», «Хімія; спеціалізація: біологія», «Фізичне виховання», «Музична педагогіка і виховання». Статус класичного університету зумовив розширення переліку такими непедагогічними


25







напрямами, як «Філологія (переклад)», «Інформатика», «Психологія», «Менеджмент» тощо. До 1999 року інститут готував фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» на базі повної середньої освіти, а з 1 вересня 1999 року, вже маючи статус університету, розпочав підготовку на контрактній, а за рік на державній основі магістрів на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст». У зв’язку з цим розроблено навчальні плани та програми. У перший рік для підготовки магістрів було зараховано 6 осіб, на другий – вже 18, а 2009 р. – близько 350. Стрімкий розвиток внз зумовлений також своєчасним впровадженням нових технологій і активних методів навчання. У цей час внз апробовує блочно-модульну та рейтингову систему, впроваджує в навчання дидактичні, рольові та ділові ігри. На практичних заняттях з педагогіки використовувались навчальні технології досліджень, взаємодії та конструювання. Робота кафедри педагогіки з упровадження нових технологій навчання стала основою для підготовки практикуму з педагогіки, який у 1995 році був виданий Інститутом системних досліджень Міністерства освіти України. З 2004 року внз апробовує кредитно-модульну систему організації навчального процесу, а з 2008 року систему упроваджено на всіх факультетах та в інститутах університету. У цей період університет активно впроваджує у навчальний процес комп’ютерні технології. На кафедрі хімії створили оболонку навчально-контролюючих комп’ютерних програм і розгорнули роботу над пакетом методичного забезпечення до неї на базі хімічних дисциплін. Згодом її стали наповнювати даними інших дисциплін та використовувати викладачі різних кафедр, зокрема для забезпечення комп’ютерного туру Всеукраїнських студентських олімпіад з біології, які проводились на базі інституту в 1997–1998 роках. На фізико-математичному факультеті введено курс із застосуванням комп’ютерної техніки в навчальному процесі, у якому використовуються пакети навчальних та прикладних програм, розроблених на кафедрах математики й інформатики та фізики. На кафедрі психології широко застосовуються пакети програм для проведення психологічних тестувань. Студенти магістратури й аспіранти всіх спеціальностей вивчають курс з використання комп’ютерної техніки в науково-дослідній роботі. Для всіх основних навчальних курсів з основ інформатики університет забезпечений методичною літературою, підготованою викладачами. Навчальними планами передбачено низку спецкурсів та факультативів, орієнтованих на розширене використання комп’ютерних технологій у фаховій підготовці студентів. Широкому залученню комп’ютерних технологій у навчальний процес сприяє покращення матеріально-технічної бази: якщо на початку 1990-х років інститут мав 104 комп’ютери, то 2004 року – 330, а 2009 – 540. З 2003 року в університеті діє комп’ютерний центр, на кафедрах університету розміщено 19 комп’ютерних класів.

26




Почав працювати відділ експлуатації баз даних, комп’ютерних мереж та оргтехніки, створено корпоративну комп’ютерну мережу. Викладачі й студенти мають вільний доступ до Інтернету, користуються електронною поштою, мають змогу використовувати радіо- і супутникові канали зв’язку. 2004 року встановлено програмне забезпечення для бухгалтерського обліку, провадиться робота з системою обробки бібліотечної інформації «УФД-бібліотека». Здійснюються додаткові підключення телефонної лінії зв’язку, що забезпечить студентам і викладачам університету модемний доступ ззовні до внутрішніх ресурсів університету. Функціонують офіційний і студентський сайти навчального закладу, сайт університетської газети «Універсум». Важливим здобутком внз стало впровадження сучасних технологій у практику навчання іноземній мові. Значною мірою цьому сприяв Центр самопідготовки вчителя іноземної мови, створений 1995 року за ініціативи заслуженого працівника освіти України, завідувача кафедри іноземних мов з методикою викладання професора Л. Калініної за участю Британської ради. Центр складають 5 лабораторій: сучасних техзасобів навчання іноземною мовою, навчання німецькою мовою, навчання англійською мовою, шкільний типовий кабінет іноземної мови, англійська класна кімната. Нині в центрі, який став методичною лабораторією, обладнаною сучасними автентичними комплектами підручників, літературою, аудіо- та відеоматеріалами, систематично працюють студенти й 120 вчителів області. На його базі систематично проводяться семінари з нових технологій навчання іноземною мовою, конференції. Поширенню накопиченого досвіду сприяють і літні школи для викладачів англійської мови та понад 20 довгострокових і короткострокових лінгвометодичних семінарів. Викладачі кафедри методики викладання іноземних мов опублікували понад 60 статей з питань методики викладання та прикладної лінгвістики. Центр тісно співпрацює з Британською радою, Американським домом, Інтернаціональним домом, Корпусом Миру, Фондом «Відродження», зарубіжними видавництвами, є членом міжнародної організації ТЕSOL. За участю центру відбулися Всеукраїнська олімпіада з іноземних мов учнів середніх шкіл (1996 р.) і Всеукраїнський конкурс на кращого вчителя іноземної мови року (1997 р.). А впродовж двох дворічних періодів на кафедрі методики викладання іноземних мов працювали іноземні фахівці з прикладної лінгвістики. Результатом плідної співпраці стала серія навчальних посібників з питань навчання комунікації в інтеркультурному контексті «Wettіng America-wise». Факультет іноземних мов тісно співпрацює з фондом «Відродження». 1997 року серед опублікованих фондом перспективних проектів розвитку науки й освіти в Україні два проекти «Освіта молоді України за кордоном» і «Вдосконалення професійних умінь молодих учителів віддалених районів області», розроблені викладачами факультету іноземних мов, одержали грант від фонду «Відродження», що дало змогу покращити матеріальну базу центру, проводити семінари й літні школи.

27





На сьогодні в університеті випускається ряд фахових періодичних видань: «Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка» (фаховий з філософських, педагогічних та філологічних наук); «Українська полоністика» (фаховий з філософських та педагогічних наук); «Волинь-Житомирщина» (фаховий з філологічних наук); «Історія. Філософія. Релігієзнавство» (фаховий з філософських наук); «Волинські історичні записки»; «Teach and learn» (збірник методичних праць); електронне фахове видання з економічних дисциплін. Викладачі кафедр беруть участь у розробці державних програм для школи й внз, а також державних стандартів. Скажімо, професор Л. Калініна і доцент І. Самойлюкевич брали активну участь у розробці державної програми і державного стандарту підготовки бакалаврів та розробили державну програму з лінгвокраїнознавства для учнів 10-11 класів спеціалізованих шкіл, створили навчально-методичний комплекс, який став навчально-методичною підтримкою цієї програми. Крім того, викладачі університету наполегливо дбають про забезпечення навчального процесу в середній та вищій школі сучасною навчальною і методичною літературою. Заслуговують особливої уваги такі видання з їхнього доробку: «Загальний курс фізики» у трьох томах – навчальний посібник для студентів педагогічних інститутів, та «Загальний курс фізики» у трьох томах – навчальний посібник для студентів вищих навчальних технічних і педагогічних закладів освіти, співавтором яких є професор І. Кучерук; «Практикум з педагогіки» за редакцією професорів О. Дубасенюк і А. Іванченка; «Живе слово» професора Л. Монастирецького; «Генетика» І. Лишенка; «Політологія» професора О. Швидака; «Саморобні електронні прилади в лабораторному практикумі з електрики і магнетизму» професора М. Цілинка; шкільний підручник «Зарубіжна література. 6 клас» доцента А. Лісовського та професора університету С. Пультера; «Логіка» доцента М. Тофтула; «Історія України в опорних таблицях» професора О. Іващенко, доцента Ю. Поліщука; «Українська література: імена і долі письменників» професора Л. Монастирецького; «Курс математичного аналізу. Функції багатьох змінних» А. Баранівської, професора М. Осадчого, доцента Л. Таргонського; навчальний посібник «Православ’я: український вимір» та монографія «Україна на межі тисячоліть: трансформація духу і випробування націрнальним буттям» професора П. Сауха; монографія «Оптика наносистем» професора С. Покутнього та багато інших навчальних видань. Сучасні технології навчання активізували самостійну роботу студентів, спонукали їх до творчого наукового пошуку. Лише за 1998–2004 роки студенти вибороли 50 призових місць на Всеукраїнських предметних олімпіадах з математики, фізики, інформатики, біології, хімії, психології, практичної психології, англійської мови, педагогіки, української мови і літератури, німецької мови, соціальної педагогіки. У 1998–2001 роках вони неодноразово перемагали у Всеукраїнському конкурсі студентських наукових робіт з педагогіки та психології.

28





У 2001 році студенти університету вибороли на Всеукраїнських предметних олімпіадах 12 призових місць. На Всесоюзних студентських олімпіадах Олександр Сарана поділив перше місце зі студентом Московського університету імені Ломоносова, а Дмитро Степанчиков – перше місце зі студентом Новосибірського інституту радіоелектроніки. Житомирський державний університет небезпідставно пишається своїми студентами-переможцями Всесоюзних олімпіад з математики Олександром Сараною та з фізики – Дмитром Степанчиковим, Всеукраїнських студентських олімпіад у 1990-і роки: переможцем олімпіади з математики Олександром Сараною, Олександром Лущиковим та Максимом Ткачуком; з фізики – Дмитром Степанчиковим (двічі), Юрієм Закревським, Геннадієм Крамарчуком, з інформатики – Олександром Вітюком (двічі); з біоло- гії – Анатолієм Катериненком, Тетяною Волтарніст, Тетяною Єрмоленко, Михайлом Мінюком, Аллою Коханською, Маріанною Левицькою, Катериною Кризською, Оленою Поповичук; з хімії – Олександром Чернюком; з психології – Наталією Остапенко, Галиною Трохименко, Нелею Сокирко, Оленою Мачушник (тричі), Аллою Вишиною (двічі), Зоєю Юрчик (двічі), Віталієм Климчуком (двічі), Тетяною Марчук; з англійської мови – Оксаною Кавун (тричі); з української мови та літератури – Анфісою Горбань (двічі); з практичної психології – Вікторією Горбуновою, Ольгою Савченко, Інною Загорською; з педагогіки – Ольгою Дідус, Оленою Вознюк, Аллою Білоус та Мариною Русаловською; з соціальної педагогіки – Оленою Юрчук; з німецької мови – Крістіною Янчук. Університет став базовим для проведення ІІ етапу Всеукраїнської студентської олімпіади серед вищих навчальних закладів з біології, педагогіки, математики та англійської мови. Науково-дослідна робота студентів ведеться на 37 кафедрах університету. Сьогодні 46 наукових гуртків і 132 проблемні групи, 6 творчих лабораторій об’єднують понад 1700 студентів. Удосконалення навчального процесу позитивно позначилося на рівні успішності студентів. У середньому за останні роки вона становить 96–97 відсотків, а якість – 50–60 відсотків. Це підтвердили й результати комплексних контрольних робіт з навчальних дисциплін під час атестації та акредитації всіх спеціальностей у 2003–2009 роках. За 1990–2009 роки університет закінчили понад 14 тисяч спеціалістів, бакалаврів і магістрів. З початку 90-х років значних змін зазнає також і заочна форма навчання. Підготовка фахівців здійснюється відповідно до напрямків та спеціальностей стаціонарної форми навчання: якщо 1991 року на заочну форму навчання зараховували студентів на 5 спеціальностей, то 2009 року – на 42 спеціальності та спеціалізації.



29



Зокрема, було відкрито спеціальності: «Іноземна мова (англійська, німецька) і література та соціальна педагогіка», «Початкове навчання і практична психологія», «Початкове навчання і музика», «Українська мова і література та редагування освітніх видань», «Українська мова і література та практична психологія», «Хімія і біологія», «Біологія і географія», «Історія та українська мова і література», «Історія та методика виховної роботи», «Історія і правознавство», «Психологія», «Соціальна педагогіка і дошкільне виховання», «Переклад», «Фізичне виховання і біологія», «Фізичне виховання і географія», «Музична педагогіка і виховання» тощо. З 1994 року внз зараховує на навчання студентів понад план державного замовлення на умовах контракту за кошти фізичних і юридичних осіб. Контрактна форма навчання та збільшення спеціальностей зумовили стрімке зростання кількості студентів заочної форми навчання з 1220 у 1994/95 роках до 3800 у 2008.09. Більшість з них – це працівники шкіл, дошкільних навчально-виховних закладів, інших організацій і установ освіти. Ефективність навчання студентів-заочників досягається раціональним плануванням навчального процесу, організацією самостійної роботи студентів, чітким контролем її виконання. Ще до початку навчального року кожен студент одержує витяг із робочого навчального плану, яким визначаються для вивчення предмети на навчальний рік, термін їх вивчення, види навчальних занять, проміжного і підсумкового конт-ролю. Конкретизується цей план у розкладі занять міжсесійного та сесійного періодів. У міжсесійний період навчальні заняття на консультаційному пункті, який сьогодні функціонує в Житомирі, відбуваються двічі на місяць. На допомогу студентам у їх самостійній роботі кафедри готують методичні посібники, поради, рекомендації та розробки, які є у навчальних кабінетах і читальних залах. Коли Житомирський педагогічний університет набув статусу класичного, він отримав ліцензію на право підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів у кількості 2250 осіб на денній і 2050 осіб – на заочній формах навчання 14 спеціальностей. Університету також надано право на підготовку іноземних громадян, довузівську підготовку, перепідготовку кадрів з правом надання другої повної вищої освіти за базовими напрямами, за денною і за заочною формою навчання. В цілому університет акредитований за найвищим четвертим рівнем акредитації.

30





На сучасному етапі науково-дослідна робота університету ведеться за такими основними напрямами: – формування і підготовка науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; – виконання планової науково-дослідної роботи; – виконання науково-дослідних робіт, що фінансуються Міністерством освіти і науки України; – підготовка викладачами наукових публікацій за результатами проведених досліджень та розробка науково-методичного забезпечення навчального процесу; – наукова робота з молодими вченими; – науково-дослідна робота студентів, підготовка студентів до Всеукраїнських олімпіад та конкурсів; робота з обдарованою студентською молоддю; – проведення міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних науково-практичних і науково-теоретичних конференцій, семінарів, конкурсів на базі університету та участь викладачів у конференціях різного рівня поза університетом; – наукова співпраця з провідними науково-дослідними установами НАН України, АПН України, вищими навчальними закладами України; – міжнародна наукова співпраця кафедр, наукове співробітництво із зарубіжними організаціями, участь у міжнародних грантах. Випускники внз, схильні до науково-педагогічної роботи, мають змогу продовжити навчання в аспірантурі університету, яку відкрито у 1992 році. Нині аспіранти навчаються за 16 спеціальностями, із них 13 діють на постійній основі. Для забезпечення потреби у фахівцях з окремих галузей науки відкрито разові аспірантури на кафедрах економіки та менеджменту, теорії і методики фізичного виховання, соціальної та практичної психології, прикладної математики та інформатики. Нині в аспірантурі університету навчається понад 150 аспірантів. Рішенням колегії МОН України в університеті відкрито постійно діючу докторантуру з педагогіки за спеціальностями «Теорія та методика професійної освіти» та «Загальна педагогіка та історія педагогіки», окрім того, діють разові докторантури з 2007 року на кафедрі зоології та з 2008 року на кафедрах теорії та світової літератури, української мови та історії України. Нині в докторантурі університету за названими спеціальностями навчається п’ять докторантів. Разом з тим, за цільовим направленням у науково-дослідних інститутах НАН України та провідних вищих навчальних закладах України навчаються понад 15 аспірантів і близько 10 докторантів з числа викладачів університету. За сприяння ректора університету П.Ю. Сауха з 2004 року в університеті розпочала роботу спеціалізована вчена рада по захисту кандидатських дисертацій з двох педагогічних спеціальностей: «Теорія та методика професійної освіти» та «Загальна педагогіка, історія педагогіки». За цей період успішно захистили дисертаційні дослідження понад 60 (станом на березень 2009 – 68 осіб) молодих науковців, з них 18 викладачів університету. За останнє десятиріччя випускники аспірантури захистили 35 кандидатських дисертацій з української мови, української літератури, зоології, теорії літератури, біології, педагогіки, германських мов, філософії, соціальної та практичної психології. Всього викладачі вузу за цей період захистили 7 докторських та 133 кандидатські дисертації. Цій плідній роботі сприяло і заснування 1998 року «Вісника Житомирського педагогічного університету», який продовжує та розвиває традиції започаткованих ще в 1920-і роки «Наукових записок». З 2001 року в університеті діє Рада молодих науковців, яку очолює С. Моркотун. Рада залучає молодих викладачів до розробки фундаментальних досліджень, сприяє в оволодінні ними методиками наукового пошуку. Основними завданнями РМД є об’єднання молодих учених з метою залучення їх до фундаментальних та прикладних досліджень, формування методологічної культури, озброєння методами наукового пошуку, підвищення рівня професіоналізму, формування готовності до сприймання нових наукових ідей, теорій та їх подальшої розробки. Особливу увагу рада приділяє участі молодих дослідників у роботі наукових шкіл, лабораторій, проблемних груп, співпраці зі студентським науковим товариством університету. Важливим аспектом є участь молодих науковців у роботі науково-практичних конференцій, а також у різноманітних конкурсах, грантах, виставках, наукових проектах тощо. У зв’язку з цим рада сприяє своєчасному поширенню відповідної інформації серед молодих дослідників університету (у 2005 р. в університеті створено спеціальний підрозділ з питань інтелектуальної власності і пошуку міжнародних грантів).

31





32





У навчальному закладі розроблено стратегічну програму підготовки докторів наук. Відповідно, викладачами внз захищено докторські дисертації з різних галузей наук: заві-дувач кафедри інформатики, доцент Б. Ляшенко – доктор фізико-математичних наук; доцент кафедри української мови В. Мойсієнко – доктор філологічних наук; доцент Н. Хазратова – доктор психологічних наук; завідувач кафедри теорії та методики фізичного виховання Р. Ахметов – доктор наук з фізичного виховання та спорту; доцент кафедри педагогіки О. Антонова – доктор педагогічних наук; доцент кафедри загальної, вікової та педагогічної психології Л. Журавльова – доктор психологічних наук; доцент кафедри філософії О. Поліщук – доктор філософських наук. Нині над докторськими дисертаціями працюють понад 30 викладачів внз. Інститут підтримує та заохочує їх науковий пошук, збільшивши їхню заробітну плату на 10 відсотків. Крім того, викладачі, які вчасно захистили кандидатські дисертації, отримують матеріальне заохочення в розмірі трьох стипендій або трьох посадових окладів, а за своєчасний захист докторської дисертації встановлено матеріальне заохочення у розмірі п’яти стипендій чи посадових окладів. Доцентів та кандидатів наук, що мають напрацювання щодо докторської дисертації, підтримують переведенням на посаду провідного наукового спеціаліста. Провідними стратегічними напрямками наукової роботи університету є: – синхронічне та діахронічне вивчення поліського наріччя; – холістична модель сучасної науки та її вплив на парадигмальні зсуви постнекласичної науки; – історична пам'ять як репрезентативна форма дійсності; – концепція толерантності як принцип інтеграції куль-турно-духовного досвіду в єдину систему цінностей; – проблема європейської інтеграції і транскордонного співробітництва; – реконструкція прастану традиційної народної духовної культури Середнього Полісся як частини загальнослов’янського мовно-культурного ландшафту; – комутативні алгебри і просторові потенційні поля; – нанотехнологія і науково-технічний прогрес; – фотоіндукована анізотропія в полімерних плівках з генетичними мутантами бактеріородопсину та використання їх властивостей для динамічного голографічного запису; – оптимізація теплових режимів потужних НВЧ та світловипромінюючих приладів на базі наноструктур; – нові наноструктуровані композитні матеріали на мезоморфних солях алконоатів металів для електронних та фотонних інформаційних систем; – розробка методів нанооптики для очищення води річкових екосистем Центрального Полісся; – роль гідробіонтів у формуванні якості води річкових екосистем Центрального Полісся; – геногеографічні особливості видових комплексів дощових черв'яків родів Aporrectodea та Octolasion; – радіоекологічний моніторинг біоценозів Центрального Полісся; – сучасні педагогічні інноваційні технології навчання і виховання; – фінансово-економічні проблеми розвитку країн із транзитивною економікою. Крім того, в університеті розробляється наукова тематика з актуальних економічних проблем та планується створення науково-дослідних лабораторій та інститутів, які будуть здійснювати комплексні інтегральні дослідження. Викладачі кафедр університету успішно виконують 10 наукових проектів, що фінансуються з державного бюджету України, з них 3 держбюджетних теми та 4 гранти Фонду фундаментальних досліджень. Зокрема, на кафедрі ботаніки здійснюється робота над держбюджетною темою «Роль гідробіонтів у формуванні якості води річкових екосистем Центрального Полісся», науковий керівник – професор В. Щербак. На кафедрі хімії виконується держбюджетна тема «Синтез та використання нових комплексоутворюючих сорбентів для твердофазної екстракції іонів та молекул», науковий керівник – доцент Н. Кусяк, та науково-дослідна робота «Дослідження адсорбційних властивостей хімічно модифікованих комплексоутворюючих адсорбентів» за рахунок гранту Державного фонду фундаментальних досліджень, науковий керівник – професор В. Тьортих. Викладачі кафедри екології та природокористування ведуть роботу над науково-дослідним проектом «Геногеографічні особливості видових комплексів дощових червів Aporrectodea та Octolasion» за рахунок гранту Державного фонду фундаментальних досліджень, науковий керівник – доцент О. Гарбар. На кафедрі математичного аналізу виконується науково-дослідна робота «Алгебраїчні рівняння у гіперкомплексних алгебрах та крайові задачі для гіперголоморфних функцій та потенціалів» за рахунок гранту Державного фонду фундаментальних досліджень, науковий керівник – член-кореспондент НАН України П. Тамразов.

33





На кафедрі теоретичної фізики під керівництвом професора С. Покутнього виконується з 2008 р. держбюджетний проект «Дослідження з теоретичної спектроскопії наносистем». На кафедрі фізики під керівництвом в.о. доцента Д. Степанчикова ведеться робота над проектом «Дослідження фотоіндукованої анізотропії в полімерних плівках з генетичними мутантами бактеріородопсину та використання їх властивостей для динамічного голографічного запису» за рахунок гранту Державного фонду фундаментальних досліджень. На кафедрі прикладної математики та інформатики виконувалась науково-технічна розробка «Електронна бібліотека вищого закладу освіти, інтегрована в Європейські освітньо-наукові бібліотечні системи», науковий керівник – доцент О. Спірін. Кафедрою історії України під керівництвом доцента М. Кордона виконується науково-дослідна робота «Підготовка та проведення навчальних та інформаційно-просвітницьких заходів на виконання цільового плану Україна – НАТО в Житомирській області в 2008 році». Викладачі кафедри української мови працюють над держбюджетною темою «Реконструкція прастану традиційної народної духовної культури Середнього Полісся як частини загальнослов’янського мовно-культурного ландшафту», науковий керівник – професор П. Грищенко. В університеті сформувались 8 наукових шкіл. На базі природничого факультету під керівництвом професора, доктора біологічних наук А. Стадниченко з 1976 року функціонує малакологічна школа, котра є осередком у галузі дослідження фауни та екології. На кафедрі української мови з 1972 року активно розвивається поліська наукова діалектологічна школа, заснована професорам М. Никончуком. Зараз нею керує професор В. Мойсієнко. На кафедрі філософії – наукова школа дослідження філософських проблем національної духовної свідомості. Науковий керівник – професор П. Саух. Викладачі та студенти навчально-наукового інституту іноземної філології розвивають засновану 1986 року професором Д. Квеселевичем наукову школу «Проблеми семантики у світлі структурно-функціональної теорії інформації». Наукове керівництво школою здійснює професор А. Сингаївська. На кафедрі педагогіки з 1988 року функціонує наукова школа з проблем професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів, якою керує професор О. Дубасенюк. У навчально-науковому інституті філології та журналістики сформувалося дві наукові школи: професор О. Чирков очолює наукову школу «Теорія та історія драми», яка створена на кафедрі зарубіжної літератури 1993 року, а доктор філологічних наук, професор П. Білоус керує школою «Історична поетика української літератури», що виникла на кафедрі української літератури 2000 року. Плідній науковій роботі університету сприяють відомий в Україні Північноукраїнський діалектологічний центр ім. М. Никончука та відділення лабораторії психологічної творчості АПН України в місті Житомирі. На базі фізико-математичного факультету під керівництвом доктора фізико-математичних наук, професора С. Покутнього з 2008 р. функціонує наукова школа з теоретичної нанофізики. Міжнародна співпраця викладачів університету із зарубіжним колегами щороку зростає. Так лише у 2008 році підписано договір про двосторонню співпрацю між Барановицьким державним університетом (м. Барановичі, Білорусь) та Житомирським державним університетом імені Івана Франка з метою розвитку співпраці в науково-дослідній, навчально-виховній та суспільно-культурній діяльності.

34





У березні 2008 року підписано договір про наукову співпрацю з Набережночелнінським державним торгово-технологічним інститутом (м. Набережні Челни, Росія). 15 грудня 2008 року підписано угоду про співробітництво між Житомирським державним університетом імені Івана Франка і Арістотелес Інститутом у Бремені (м. Бремен, Німеччина) з метою розширення і зміцнення двосторонніх відносин, а саме розвитку і реалізації спільних проектів для підвищення кваліфікації українських студентів у Німеччині, впровадження програми підвищення кваліфікації, що базується на проведенні інтенсивних курсів з німецької мови, з наступним (при бажанні учасників курсів) складанням іспитів і оформленням відповідних сертифікатів, навчальної і наукової інтеграції українських учасників програми до європейського рівня освіти і підтримка їх за умов участі в навчальних програмах Арістотелес Інституту. Нині університет підтримує та розвиває ділові і наукові зв’язки з зарубіжними навчальними закладами, асоціаціями, міжнародними організаціями. Зокрема, на даний час співпрацює з освітніми та науковими закладами та установами 33 зарубіжних країн. Плідність роботи викладацького колективу університету гідна поваги: лише за період з 2001–2009 років науковці внз надрукували понад 5000 наукових праць, з них 400 монографій, підручників, навчальних посібників, 2200 статей, третина з яких оприлюднені у наукових фахових виданнях. На базі університету регулярно відбуваються Всеукраїнські наукові й науково-практичні конференції. За 1991–2009 роки їх було проведено 90, а впродовж 2008 р. – 12 конференцій та семінарів, з них 5 міжнародних, 7 – всеукранських. Ці конференції присвячені, зокрема, проблемам духовності українства, етносоціального розвитку Правобережної України, педагогічних основ виховної діяльності в дитячих громадських організаціях України, соціально-педагогічним засадам підготовки вчителя, проблемам розвитку особистості сучасної людини. Проведення таких заходів сприяє налагодженню зв’язків між науковцями різних навчальних та наукових закладів. Університет підтримує тісні контакти з науковими школами Національної академії наук України, Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, вищих навчальних закладів Одеси, Львова, Харкова, Луганська, Донецька, Сум, Луцька, Вінниці. З 2000 року університет бере участь у Міжнародних виставках «Сучасна освіта в Україні». За вагомий внесок у розвиток національної системи освіти Житомирський державний університет був нагороджений двома бронзовими, срібною та двома золотими медалями в номінації «Інноваційні технології навчання іноземній мові» та 30 дипломами і почесними грамотами. За останні роки зміцніла навчально-матеріальна база університету. На початку 1990-х років здано в експлуатацію навчально-лабораторний корпус інституту філології та журналістики та інституту педагогіки. У 1992 році між цим і головним навчальним корпусом зроблено добудову, завдяки якій навчально-лабораторна площа збільшилась у розрахунку на 1 студента з 4,5 квадратних метра до 9,6 квадратних метра. До послуг студентів 5 гуртожитків на 2 тисячі місць, їдальня і буфети на 390 місць, бібліотека на 500 тисяч томів, агробіостація. В університеті функціонують 89 спеціалізованих лабораторій і навчальних кабінетів, зокрема 6 лінгафонних кабінетів, фотолабораторія та 19 комп’ютерних лабораторій. На початку 2000-х років збудовано сучасний спортивний комплекс. У травні 2003 року було створено навчально-науково-виробничий комплекс «Полісся», до складу якого ввійшли 20 навчальних закладів. В університеті створено сім науково-методичних лабораторій, які функціонують у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах ІІ рівня акредитації. Керівниками цих лабораторій є провідні вчені вузу: професори Л. Калініна, М. Левківський, В. Бурлака, доценти І. Самойлюкевич та С. Коляденко, ст. викладачі Л. Березенська та Г. Ямчинська. Крім того, в університеті засновано соціологічну лабораторію, якою керує кандидат педагогічних наук А. Вірковський; студентську соціальну службу для молоді, якою опікується доцент С. Коляденко; міську молодіжну громадську організацію – Житомирське наукове товариство психологів «ШКІЛКА», яку очолює доцент О. Музика; науково-методичний центр роботи з обдарованою студентською молоддю, науковим керівником якого є доцент О. Антонова. Кафедри університету активно й плідно співпрацюють із закладами освіти, науковими установами, міжнародними організаціями, фондами та громадськими організаціями. Основними напрямками міжнародної діяльності університету є підготовка фахівців для зарубіжних країн; організація спільної підготовки і стажування студентів, аспірантів, докторантів, викладачів; запрошення провідних науковців ближнього і дальнього зарубіжжя для читання лекцій; проведення міжнародних конференцій в університеті; виконання наукових робіт за грантами, започаткованими фондами іноземних держав; участь у міжнародних освітніх і наукових програмах, міжнародних наукових форумах. Зокрема, значним здобутком стали семінари з методики викладання англійської мови, які проводять в університеті фахівці зі США. начну увагу керівництво університету приділяє розвиткові талановитих студентів. Зокрема, в університеті діє 17 колективів, 7 з яких мають звання народних. Це хор «Ятерів», яким керує старший викладач Н. Бовсунівська; танцювальний ансамбль «Сузір’я» під керівництвом Володимира та Ірини Світельських; фольклорний ансамбль «Калина», яким керує народний артист україни, професор І. Сльота; вокальний ансамбль «Елегія» (керівник – старший викладач В. Сичевська); оркестр народних інструментів під керівництвом старших викладачів М. Куркуделі та В. Рутецького; танцювальний ансамбль «Юність», (керівники – народні артисти України М. та Т. Гузуни); вокальний квінтет викладачів, яким керує старший викладач В. Федорченко. Ентузіазм, працездатність та творчий потенціал колективу університету, що розвиває і примножує славні традиції, є запорукою успіху вузу у третьому тисячолітті.


35




36